Розділ 5

Максим

Невже це був не сон? Олеся Семенівна, яку ми поховали три тижні тому, була жива-живісінька. Тільки якимось надприродним способом потрапила у тіло моєї однокласниці Маргарити. Я вагався, що варто зробити спочатку. Подзвонити у психіатричну лікарню, а потім відверто поговорити з Олесею Семенівною. Чи у зворотному порядку. Тяжкі думки не полишали мене цілий день, і тільки надвечір я набрався сміливості й домовився про зустріч.

Я запропонував Маргариті, точніше Олесі Семенівні, зустрітися у парку і мимоволі подумав про квіти. Але вчасно зупинився. Квіти були не доречні за таких обставин, бо все ж таки я збирався не на побачення. Це мала бути очна ставка, як у детективних фільмах. Очі в очі і жодної фальші. Тільки гола правда.

— Як це розуміти? — я обхопив голову руками, і замість мігрені з’явився нав’язливий присмак розчарування. Невідомо, чого я очікував від зустрічі з Олесею Семенівною, але миттю розгубив усі слова, коли її побачив.

Зовні це, як і раніше, була Маргарита. Охайно одягнена, зі стриманою посмішкою на вустах і теплим поглядом. Вона була зовсім іншою до того моменту, поки наші погляди не зустрілись. Тоді я побачив її справжню. Справжню Риту, точніше Олесю. Засмучену, мовчазну й розгублену. Як їй весь час удавалось так майстерно прикидатись? Мабуть, я був сліпим дурнем.

— Ти не дурний хлопець, — Олеся Семенівна розважливо похитала головою й сіла поруч зі мною. У парку було людно ввечері, але я нікого не помічав. Нікого, крім неї. І так було завжди, щойно Олеся Семенівна з’явилась у нашій школі. Тепер вона знову поводилась, як природжена вчителька, і навіть знайомий вимогливий погляд повернувся. —  Певно, уже й сам здогадався.

— Не говори зі мною, як із учнем, — розсердився я. — Чи мені тепер на «ви» на до вас звертатися, Олесю Семенівно?

Я був настільки обурений, що ледве не збив з ніг дитину. Перелякана мати схопила дівчинку за руку і потягла у бік центрального фонтану, пронизавши мене осудливим поглядом. Так, я був підлітком. Так, я чинив легковажно, але у нападів люті завжди була причина. Єдина людина, якій я повністю довіряв, водила мене за носа, приховуючи правду. І через що? Я нетерпляче чекав пояснень.

Олеся Семенівна сумно зітхнула і поглянула на мене, ніби бачила вперше. Завдяки їй я змінився, став кращим, залишивши у минулому страшний тягар втрати. І знову завдяки Чернишовій повернувся той Максим, для якого не існувало кордонів: розбитий ніс однокласника, сльози ображеної сусідки, мій зламаний телефон. Коли емоції переповнювали, я перетворювався на звіра. Побачивши Олесю Семенівну, я знову осатанів.

Я тільки блимав очима, стиснувши кулаки, а в грудях несамовито пекло. Що це було? Біль, образа, злість? Мабуть, усе відразу.

— Не верзи дурниць, — Олеся Семенівна роздратовано склала руки на грудях, і я вперше розгледів у ній ту привабливу дівочість. Скільки б років їй не було, Олеся завжди залишалась відкритою і чистою дівчиною. Я милувався нею щодня, навіть коли вона сварила мене. Але все це залишилось в минулому. — Для тебе, як і для всіх, я залишусь Ритою.

Рита, Рита, Рита… Я бачив перед собою її розквітле обличчя, чорне волосся й блискучі очі, але це була лише ілюзія. Та жінка, яка допомогла мені пережити смерть матері, назавжди оселилась у моєму серці. Ні Риті, ні Єві, ні будь-якій іншій дівчині не вдалось її прогнати звідти, і це вже щось означало. Для мене точно.

Розум шепотів, що я обманюю себе, і потрібно світ за очі бігти від Маргарити, але серце не слухалось. Олеся Семенівна була поруч весь час, і кращого дарунку від долі годі було очікувати. Що б не змусило її повернутись, це не могло бути випадковістю. Я майже втратив надію, що зустріну людину, якої буду гідний, але саме для Олесі Семенівни хотілось бути кращим. Турбуватись про неї, слухати її захопливі розповіді на уроках, допомагати їй навіть у найпростіших дрібницях. Я гнівався на себе, бо так і не зміг її відпустити. Скільки б часу не минуло, я повертався думками до неї.

А те, що було між мною і Євою, нічого не означало. Миттєве шаленство або просто чари. У тому, що Олеся Семенівна повернулась, точно була замішана магія.

Мабуть, я б не знайшов кращого моменту, ніж той вечір, тож зізнався нарешті. Зізнався самому собі.

— Але я кохаю вас, а не Риту.

Маргарита

Руки затремтіли, і я зім'яла складку сукні в мокрій долоні. Замість грізних звинувачень, бруду й лихих слів я почула зізнання. Тихе, сором’язливе й упевнене, як на диво. Слова Максима розчулили майже до сліз, і я опустила руки. Більше не було сил змагатись з собою і наполягати на тому, що ніколи не було правдою. Я все побачила ще тоді, коли Максим подарував мені хризантеми. Для цього я повернулась назад?  

Наші дороги мали розійтися.

— Що? — розпачливо зойкнула я, ледве стримуючи сльози.

Максим раптово сповз на асфальт і міцно стиснув мої коліна. Ніби я могла кудись утекти. Він так віддано заглядав мені в очі, що серце в грудях калатало. Я хотіла йому повірити, але у нас не було майбутнього. Максимові потрібна була дівчина його віку, зі схожими поглядами на життя, зі схожими мріями.

Олеся Семенівна померла три тижні тому, і Павловський не міг її кохати. Він не міг кохати мене, бо це була лише дитяча забавка. Інколи вдячність плутають з коханням, але Максим ще не усвідомлював цього.

— Коли я побачив Риту вперше, вона нагадала мені вас, — Павловський поривався взяти мене за руку, але боявся. Його очі палахкотіли, як жарини, і я не могла спокійно його слухати. Потрібно було якомога скоріше закінчувати цей спектакль. По-іншому не назвеш, бо один із школярів уже дістав телефон і пильно слідкував за нами. — Ваші зелені очі не можливо забути чи сплутати з чужими. Після смерті матері ви були єдиною людиною, яка вірила в мене. Коли я втратив вас, це був новий болючий удар. Тільки завдяки Риті я зміг оговтатися, — голос Максима задрижав, і він через силу піднявся на ноги. — Але це завжди були ви. Чому ви обманювали мене весь цей час?