Розділ 4

Маргарита

Робота відьми виявилась не такою яскравою і захопливою, як я собі уявляла. Отримавши нове життя в комплекті з новим тілом, я почепила ярмо собі на шию. Втручатися в чуже життя непросто, бо ти ніколи не знаєш, чим це закінчиться. Я боялась за Максима, бо на його долю випало занадто багато горя останнім часом. Розбите серце могло стати для нього останньою краплею, але мій страх не виправдався. Його побачення з Євою пройшло більш, ніж удало. Я могла пишатися собою, проте бажаного задоволення так і не відчула.

Минув тиждень, а я зовсім утратила спокій. Звичайне шкільне життя перетворилось на випробування, бо я думала зовсім не про випускний і вступ до вузу, як однолітки Рити. Мабуть, я взяла занадто близько до серця історію Максима, бо ніяк не виходило позбутись його переживань. Здавалось, ніби вони стали наполовину моїми, а цього я боялась найбільше. Ти не просто втручаєшся в життя іншої людини, а стаєш його невіддільною частиною. Це набагато гірше, ніж невинне бажання допомогти.

Насправді я хотіла бути поруч з Максимом. Щоб переконатись, чи вдалося його врятувати. Щоб утримати на плаву його стосунки з Євою. Було і ще дещо, тільки соромно було зізнаватись собі у такому. Та я, мабуть, вже й не була собою. У ті хвилини, коли я спілкувалася з бабусею Марією через дзеркало або готувала зілля, я залишалася Олесею Семенівною. Але цього часу не вистачало, бо я все одно жила життям Маргарити. Сімнадцятилітньої дівчини, чиє серце сповнене мрій про майбутнє і невідомих почуттів.

Максим постійно кружляв біля Єви, щойно з’являлась вільна хвилинка, і дівчина світилася від щастя. А як ще має бути, коли тебе люблять? Звичайно, це прекрасно. Павловський і мене не залишав без уваги, проте його розум був затьмарений коханням до іншої. Його погляд завжди слідкував за Євою, як тінь, але серце відьми підказувало мені, що все не так просто. Коли наші з ним погляди зустрічались, у мене мороз ішов по шкірі. Максим щось приховував від мене, і я не вірила йому до кінця. Може, він щось запідозрив?

Я по-справжньому злякалася. Через почуття, які тільки заважали, я ризикувала зруйнувати життя Максима. Щоб зцілити розбите серце і стерти гіркий присмак втрат, потрібні були близькі люди. Ті, які могли заповнити порожнини у серці. І я вірила, що це було під силу тільки Єві. Знову і знову вовтузилась над зіллям, промовляючи доленосні слова, і дивилась у мутну воду, як у дзеркало. Інколи я бачила у відображенні своє справжнє обличчя, але не плекала марних надій. Ту дівчину з минулого було не повернути.

— Не нароби дурниць, дитино, — бабуся Марія з’явилась у дзеркалі, як грім серед ясного неба. Поринувши з головою у чаклування, я майже перестала з нею спілкуватися. Не питала поради, не зізнавалася у тому, що тривожило. Але досвідчену відьму не можливо було обманути.

— Бабусю, це зілля зміцнить їхнє кохання, — вперто повторювала я, нашіптуючи під ніс заклинання.

Їдкий запах трав різав очі, і пекучі сльози котились по щоках. Я ледве стримувала несамовитий крик, який рвав мені груди. Зі сльозами виходив біль, який я приховувала всередині. Але найстрашнішим було те, що я обманювала себе. Варила зілля, чаклувала на кохання Максима і Єви, підштовхувала їх один до одного. Але нічого вдіяти не змогла. Те, що я побачила, коли Максим вручив мені білосніжно-білі хризантеми, змінило все.

— Не буде Максим щасливий із Євою, — суворо промовила бабуся, з осудом глянувши на зілля у казанку. — Ти сама це знаєш.

І бабуся не помилялася. Стиснувши в руках три хризантеми, я чітко побачила долю Максима. На жаль, поруч з ним не було Єви. Отже, всі мої старання були марні?

Я навіть думати не хотіла про те, що буде зі мною далі. Вищі сили наділили мене даром створювати закохані пари, а я не впоралась із найпростішим завданням. Чиє тіло мало стати притулком для моєї темної душі в майбутньому? А якщо в мене не було ніякого майбутнього? Мене могли без вагань запроторити в сиру землю, де мені й належало лежати. Я мала померти тоді, коли тіло Олесі Семенівни поклали в домовину.

Ну ось, я вже вважала життя Маргарити своїм.

— Тоді що мені робити? — в розпачі зойкнула я, закривши долонями обличчя. Щоки палахкотіли вогнем, ніби я дивилась на багаття.

— Перестань чаклувати, — наголосила бабуся, широко розплющивши очі. Її погляд досягнув самого серця, і я здригнулась. — Справжнє кохання не треба кликати, воно саме приходить.

Бабуся Марія завжди була відвертою зі мною, але я не вірила в силу кохання. Може, через те, що стосунки з чоловіками не клеїлись. А може, через внутрішню оборону. Коли я була маленькою, до бабусі приходило безліч жінок. Я погано пам'ятала події того часу, але бабуся завжди пояснювала свою «роботу» так: «Я повертаю жіноче щастя». І що це могло означати? Правильно, бабуся Марія приворожувала чоловіків. Виходило, що у стосунках на першому місці стояла вигода, а не почуття.

Для чого взагалі було чекати те священне кохання?

— Ти все життя чаклувала, щоб повернути кохання тим, хто його втратив, — ледве чутно заговорила я, прибираючи з очей темні пасма. Бабуся виглядала засмученою, але вона розуміла мої почуття краще, ніж я сама. — Хіба не в цьому сила відьми?

Я була готова розплакатись, але сльози нічого б не змінили. Тепер, коли я зав'язнула в житті Максима так міцно, дороги назад не було. Я могла подарувати цьому хлопцеві бажане щастя або розірвати його серце на шматки. Не дарма кажуть, що відьмі вірити не варто. Вона здатна обманути кого завгодно, але тільки не себе. Скільки б я не опиралася, правда вилазила на поверхню, ніби змія, що шукає сонячне місце.

— Долю не можна змінити, — прорекла бабуся, зникаючи у вихорі сивого волосся.

У дзеркалі на мене знову дивилась Олеся Семенівна, з кривою посмішкою нагадуючи про минуле життя. Я працювала вчителькою, тому мала показувати гідний приклад своїм учням. Коли я тільки влаштувалась до школи, постійно почувалась, ніби під об’єктивом мікроскопа. За мною спостерігали усі: колеги, діти, батьки. Ніби вичікували моменту, коли я спіткнусь. Але учні швидко до мене звикли, і я відчула себе потрібною. Якби ж я знала, що мене чекало в майбутньому…