Розділ 2

Маргарита

Що б ви зробили, якби прокинулись у чужому тілі? Ні, я не вживала наркотиків і не хильнула зайвого. Ні, я не збожеволіла. Просто одного весняного ранку я підійшла до дзеркала і побачила у відображенні чуже обличчя. Чуже волосся кольору воронячого крила. Чужі пухкі губи. Чужий акуратний ніс. Здавалось, тільки очі були моїми, а все інше як підмінили. Але правда виявилась нещадно болючою.

Олеся Семенівна Чернишова зникла. Та молода жінка, якою я нещодавно була, пішла з життя.

Мене поховали п’ятого травня після жахливої аварії. Водій уперто наполягав, що я сама вибігла на дорогу і кинулась під його машину. Перехожі стверджували протилежне. Але уже нічого не можна було змінити. Справжня причина, чому я опинилась в той день під колесами автівки, пішла під землю разом із моїм тілом.

Я не розуміла, як могла потрапитися в інше тіло. У тіло молодої дівчини, яка закінчувала одинадцятий клас. Ровесниця моїх учнів, які теж випускалися у цьому році. Хотілося плакати від однієї думки про те, що я не вийду зі своїми учнями на сцену і не проведу їх зустрічати перший «дорослий» світанок.

Це був мій перший клас. Я пропрацювала з дітьми лише два роки, але встигла прив’язатися, як до рідних. У двадцять чотири роки я лише мріяла про родину й дітей, бо весь вільний час присвячувала роботі. Ніколи не жалкувала про те, що обрала професію вчителя. Я могла провести щасливу старість в оточенні онуків. Час від часу зустрічати в своєму будиночку випускників з гостинцями й захопливими історіями. Читати з чоловіком газети й гуляти в парку, годуючи голубів. Але відчайдушним мріям не судилося здійснитися. Бо замість улюбленої роботи, сім’ї і дітей на мене чекало зовсім інше життя. Життя Маргарити Козуб, в чийому тілі я опинилася. 

— Бабусю, що мені робити? — я дивилася у дзеркало, не зводячи очей з заклопотаного обличчя бабусі Марії.

Тільки зустрічі з нею були для мене розрадою, коли батьки Рити від’їжджали у справах, і я могла побути наодинці з собою. Моя бабуся померла багато років тому, коли я закінчувала восьмий клас. У нашій родині ні для кого не були секретом її магічні здібності. Я й досі пам’ятаю, як пізно ввечері до бабусі Марії приходили молоді жінки й жалілися на нещасливу долю. У кімнаті бабусі пахнуло лікарськими травами, і жінки завжди виходили від неї з усмішкою. У бабусі був особливий дар — поєднувати закохані серця.

Хіба я могла уявити, що після смерті повернусь до земного життя? Та ще й заберу тіло молодої дівчини. Такий був мій дар? Більше нагадувало темне прокляття.

— Ти повернулась не просто так, — бабуся діловито заправила сиве пасмо волосся за вухо й насупилась. — Колись я володіла даром повертати людям кохання, а тепер мої сили належать тобі.

— Чому я опинилася в тілі цієї дівчини? — я скривилась від болю і відвела погляд від дзеркала. Що б я не робила, хотілося зникнути, розчинитися в повітрі, провалитися крізь землю. Тільки б не відчувати гострої провини за відібране життя. — Маргариті потрібно своє життя влаштувати, а не підкорятися моїй волі.

— Ти так і залишилась наївним дитям, Олесю, — бабуся по-доброму усміхнулась, і складки під її очима вмить розгладились. — Якщо ти потрапила в тіло саме цієї дівчини, значить, нещаслива людина десь поруч із нею.

Я ледве не збожеволіла, коли вперше побачила у дзеркалі обличчя незнайомої дівчини. Жодна здорова людина не повірить у те, що у неї може бути нове життя. У новому тілі, з новим характером, в оточенні нових людей. Але страхи швидко минули, коли я переступила поріг рідної школи. Сім’я Рити була вимушена переїхати, щоб тато дівчини не втратив роботу. І, схоже, фортуна мені посміхнулась, бо я не залишила свій улюблений 11-А. Повернутись до них у чужому тілі було все ж таки краще, ніж покинути назавжди.

Слова бабусі змусили мене замислитись, і перед очима непомітно з’явився Максим. Ніяк не виходило викинути із голови його засмучене обличчя. На похороні він ледве тримався на ногах, а я не могла навіть наблизитися до нього. Бо він бачив у мені чужу. Дівчину в чорній сукні, з двома трояндами в руках. Максим ледве оговтався після смерті матері, а тут ще мій похорон… Тяжко було бачити його таким і відчувати себе безсилою.

 І тут я напружилась, зім’явши сукню в мокрій долоні. А що, якщо Павловський і був тим «розбитим серцем»? Може, це він потребував моєї допомоги?

— Невже це Максим? — ледве ворушачи губами, запитала я.

— Якщо це правда, не гай часу, — бабуся Марія поправила розтріпане волосся і різко нахилилася вперед. На мить мені здалося, що я відчула доторк її холодної руки крізь дзеркало. — Повернеш йому кохання — і миттю опинишся в іншому тілі.

Обличчя бабусі зникло у дзеркалі, ніби марево, і я втомлено опустилась на спинку стільця. Прикидатися іншою людиною було складніше, ніж я уявляла. Але ще тяжче було заходити до класу й зав’язувати розмову з однокласниками, ніби ми ледве знайомі. Вони ж були моїми учнями, і я кожного вивчила напам’ять. Їх проблеми, болі, переживання. Вони ставились до мене, як до рівної, а тепер потрібно було починати спочатку.

Найскладніше було з Максимом.

Коли він дивився на мене, я перетворювалась на крихітну піщинку. Йому було невимовно боляче, а він щосили намагався усміхатися. Не варто було напосідати, але Максим сам зробив перший крок. Улаштував імпровізовану екскурсію школою і навіть кавою мене пригостив. Може, я надміру фантазувала, але Максим не відмовився від дружби зі мною, і це було достобіса приємне відчуття.

Одного разу Максим покликав мене на футбольне поле, щоб відразу після тренування повести в кіно. Це був звичайний весняний день. Спека стояла страшенна, і старшокласники грілися на трибунах, як березневі коти. Я повністю занурилась у книжку і не відразу помітила гомінливу компанію дівчат у нижньому ряду. Коли я була їхнім класним керівником, дівчата часто відпрошувались з уроків, щоб начебто вболівати за хлопців. Я теж була у їхньому віці, тому чудово розуміла, що керує ними геть не спортивний інтерес. Красиві, дужі хлопці у спортивній формі — видовище, яке не хочеться пропускати.