Розділ 1

Максим

Вперше я побачив її на похороні нашого класного керівника. Вона втомлено тулилась до грудей жінки, схожої на неї, як дві краплі води. Мабуть, це була її мати. Одинокі сльози обтинали її обличчя, залишаючи ледь помітні сліди, але скорбота пасувала їй, як би це дивно не звучало.

Коли люди заливаються сльозами, падаючи на труну померлого, і нестримно кричать, їх «горе» нагадує дешеву виставу. Не тому, що плачуть недостатньо голосно, а тому, що грають на публіку. Кажуть, щастя любить тишу. Мені здається, горе теж не терпить пафосних промов й істеричних сліз. Ти переживаєш втрату близької людини всередині, бо нічого вже не можеш змінити.

Олеся Семенівна замінила мені друга, коли всі навколо відвернулися від мене. Так, я був не подарунком, коли перейшов до старшої школи. Але як п’ятнадцятирічний хлопець міг впоратися зі смертю матері? Звичайно, я наробив дурниць. Друзі перестали звертати увагу на мої вибрики, ніби я перетворився на звичайного бунтівника. Це були не складнощі підліткового віку, як любили повторювати вчителі і шкільний психолог. Це була смерть найближчої людини, яка зламала мене. Тільки Олеся Семенівна все розуміла, і тоді, стоячи біля ями, яку приготували для її труни, я ненавидів весь світ. Він дав мені хорошого друга і забрав його. Так само, як маму два роки тому.

Та дівчина, яку я побачив на кладовищі, чимось нагадувала мені Олесю Семенівну. Можливо, під впливом емоцій я нафантазував собі зайвого, але очі у них справді були однакові. Зелені, як у відьми. Тоді мені це видалось незначною деталлю, але я помилявся. Внутрішній голос давав мені правильні підказки, та я був надто засліплений гірким відчуттям порожнечі, щоб звернути на них увагу.

У мене очі на лоба полізли, коли наша директорка Ірина Павлівна привела ту дівчину в наш клас. Її звали Маргарита Козуб. Схоже, нікого не турбував той факт, що до випускного залишались лічені тижні. Я тоді подумав, що батьки Рити зовсім не турбуються про майбутнє своєї дочки, якщо вирішили змінити школу в кінці навчального року. Врешті-решт, оцінки в атестаті не були порожнім звуком. Я міг вигадати ще безліч теорій, але у мене не залишилось на це часу.

Поява нової однокласниці сколихнула всіх. З особливим захопленням до Маргарити поставились хлопці. Не буду кривити душею, вона справді була симпатичною. Довге темне волосся, закручене локонами, білосніжна шкіра, тоненька талія. І найголовніше – виразні зелені очі. Рита могла нажити собі ворогів, бо наші дівчата гострили не тільки язики на перервах, а ще й кігтики. На щастя, минулося. Маргарита убила наповал своєю чарівністю і нікому не залишила причин для насмішок і претензій.

Але найдивнішим стало те, що Ірина Павлівна запропонувала Риті сісти поруч зі мною. Бачили б ви обличчя хлопців, у яких теж не було сусідів по парті. В їх поглядах змішалось усе: від кипучої заздрості до лютої ненависті. Так би і з’їли мене, аби не мозолив очі. Хоч білою вороною я ніколи не був, у класі в мене не було справжніх друзів. Двійко-трійко приятелів, з якими можна було потеревенити в коридорі чи зависнути в барі на вихідних. Міцною чоловічою дружбою там і не пахнуло.

Я так і не зрозумів, чому директорка із усіх самотніх «холостяків» у нашому 11-А обрала саме мене. Хоча одна версія все-таки була. Ірина Павлівна просто пожаліла мене, бо після смерті Олесі Семенівни я змарнів ще більше. Психологічні маніпуляції ніколи мені не подобались, але компанія Маргарити мене зовсім не засмучувала. Чому б симпатичній дівчині не посидіти поруч із симпатичним хлопцем? Так, жартувати я теж ніколи не вмів.

— Ти якийсь напружений, — тихий дівочий голос змусив мене прокинутися.

— Ти щось сказала? — знітився я, скуйовдивши долонею волосся. Ця звичка прилипла ще з дитинства, і тому мама прозвала мене «красунчиком». Вона завжди казала, що всі дівчата будуть мої, коли я виросту. Після її смерті я почувався ідіотом кожного разу, коли тягнув руку до свого чуба.

Маргарита дивилася на мене своїми великими зеленими очима,  і я з жахом розумів, що не розібрав жодного її слова. Однокласники уже звикли до того, що я постійно зависав, наче старий комп’ютер. А ось Рита розглядала мене з цікавістю, ніби не помічала купу недоліків, з яких я був зліплений. Ні, я маю на увазі не зовнішність. Я не володів надприродною вродою, але дівчата ніколи не жалілися. Справа була в іншому. Через те, що я постійно втрачав близьких людей, бажання впускати в життя нових просто відпало. Та, схоже, Маргариту це мало цікавило.

— Кажу, ти якийсь напружений, — спокійно повторила дівчина, витягуючи із рюкзака пенал і зошит. — Якщо хочеш, я знайду інше місце у класі.

Я навіть обурився на мить. Невже я виглядав в очах Рити таким чудовиськом, що через кілька хвилин сидіння зі мною вона вирішила втекти? Мабуть, прийшов час зав’язувати із образом похмурого самітника, бо люди навколо вже починали жахатися мене.

— Вибач, я ще не прокинувся, — я з усмішкою підморгнув Маргариті, і цей хід спрацював. Вогник цікавості знову спалахнув в її очах. — Почнімо спочатку. Я — Максим.

— Маргарита, — дівчина раптово зашарілася, і я знову згадав Олесю Семенівну.

У неї теж було темне хвилясте волосся й неймовірні зелені очі. Якщо погляд відьми манить і зводить з розуму, то у мого класного керівника він був зовсім інший. Лагідний, турботливий, майже цілющий. Олеся Семенівна жодного разу не підвищила на мене голос, навіть коли я переходив межу. Якби я не був її учнем… І що тоді? Що б це змінило? Вона б ніколи не стала моєю, бо я був для неї лише школярем. Проблемним учнем, якого вона вилікувала.

Поруч із Маргаритою вісім уроків пролетіли майже непомітно. На уроці літератури я ледве щелепу не упустив на підлогу, коли Рита читала напам’ять вірш Ліни Костенко. Скільки чуттєвості і глибини бриніло в її голосі, скільки болю й тривоги ховалось в її очах. Дівчина, яка з першої хвилини знайомства видалась усім милою й сором’язливою, здатна була гори перевернути.