Глава 1: Пробудження без імені

Світло врізалося в очі, як розпечений кинджал. Ерік — принаймні так він себе назвав у першу мить — розплющив повіки й відразу заплющився знову. Голова гуділа, ніби хтось цілу ніч молотив по ній ковадлом. Повітря пахло озоном, мокрою землею й чимось гострим, металевим, наче після потужної грози. Він лежав на моху, серед дерев з неприродно фіолетовими кронами. Листя шелестіло тихо, але в цьому шелесті відчувалася свідомість — ніби дерева перемовлялися про нього.

Він спробував згадати. Хто він? Звідки? Дім? Обличчя? Імена? Порожнеча. Лише уривки, як розкидані шматки карти: дошка з намальованими стрілками, голоси в темряві — "Фланг ліворуч, мій лорде. Вони не чекають удару", "Перекрити переправи — і ми їх задушимо голодом". Стратегія. Це слово пульсувало в скронях, наче друге серцебиття. Він знав стратегію. Знає її досконало. Але чому — не пам'ятає.

Повільно підвівся, тримаючись за стовбур. Плащ на ньому був пошматований, брудний, але добротний — темна тканина з вишитими сірими рунами. У кишені холодив пальці кинджал: рукоять вкрита символами, що ледь помітно пульсували синім. Зброя не проста. Чужа. Як і цей ліс.

Десь неподалік лунали крики — різкі, людські, змішані з лязкотом металу й стогоном поранених. Бій. Інстинкт підказав: не лізти на відкрите. Ховатися. Спостерігати.

Ерік пригнувся за густі кущі й завмер. Через хвилину з хащ вискочила група — семеро повстанців, як він одразу зрозумів. Брудні, в латаних шкіряних обладунках, з мечами, сокирами й короткими луками. Обличчя виснажені, очі горять люттю. Попереду — жінка років тридцяти, коротке чорне волосся, шрам через брову. Вона тримала меч напоготові.

Один з чоловіків, кремезний, зі шрамом через щоку, помітив Еріка першим.

"Імперець! Один! Убити його, швидко!"

Спис уже летів до грудей. Ерік інстинктивно відскочив убік, підняв руки.

"Стійте! Я не з ними! Я... не пам'ятаю, хто я!"

Жінка — ватажок, судячи з того, як усі завмерли на її знак — ступила вперед. Очі в неї були холодні, як сталь.

"Твій плащ — імперський крій. Герб на плечі, хоч і стертий. Руни на кинджалі — їхні. Говори правду за п'ять секунд, або я сама тобі горло переріжу."

Ерік ковтнув. Голос хрипів:

"Я прокинувся тут годину тому. Голова порожня. Не пам'ятаю імені, дому, нічого. Але я бачу, що ваші фланги відкриті. Імперський патруль іде з півночі, за пагорбом. У них важка піхота й арбалетники. Якщо поставите лучників праворуч, на схилі, а двоє-троє підуть у відволікаючий маневр зліва — вони потраплять у мішок. Виграєте бій без великих втрат."

Вона прищурилася. Мовчала довгі три секунди.

"Звідки ти знаєш їхній маршрут?"

"Сліди на землі. Свіжі. Слухаю, як вітер несе звук їхніх кроків. Логічно. Це... просто логічно."

Чоловік зі шрамом фиркнув:

"Він бреше, Ларо. Уб'ємо й поховамо."

Лара — так її звали — підняла руку, зупиняючи його.

"Ні. Роби, як каже. Якщо це пастка — я сама його зарубую. Рухайтесь."

Повстанці розбіглися. Ерік лишився стояти, серце калатало. Через десять хвилин почувся лемент, свист стріл, крики вмираючих. Бій тривав недовго — хвилин сім. Потім тиша.

Лара повернулася. На щоках — бризки чужої крові. Вона підійшла близько, подивилася в очі.

"Ти врятував нас. Втратили тільки одного. Як тебе звати?"

"Ерік... мабуть. Це ім'я спало на думку першим."

Вона кивнула.

"Ерік. Ми — "Вільний Вогонь". Б'ємося проти імператора Воріна вже третій рік. Він спалив наші села, забрав дітей у солдати, повісив усіх, хто чинив опір. Якщо ти не імперець... якщо ти справді той, за кого себе видаєш... йди з нами."

Ерік відчув, як у грудях розливається тепло — вперше за цей день.

"Я піду. І допоможу. Обіцяю."

Лара посміхнулася — криво, втомлено, але щиро.

"Тоді вітаю в нашому пеклі, герою з порожньою головою. Сподіваюся, твоя голова скоро наповниться чимось корисним."

Вони рушили вглиб лісу. Ерік ішов позаду, дивлячись на спини повстанців. У голові крутилася одна думка: "Я знаю, як перемагати. Але чому мені здається, що я вже програвав?"