Гл. 53. Марія. МРІЇ ЗБУВАЮТЬСЯ.

Я зрозуміла, що ми летимо до Іспанії, вже в аеропорту.

До цього Володя нічого мені не пояснював.

— Куди ми їдемо? — запитала я, коли він поставив переді мною паспорт.

— В Іспанію.

Я подумала, що він жартує.

— Яку Іспанію?

— Звичайну.

— Володю, ти серйозно?

— А навіщо б я тоді купував квитки?

Я подивилася на нього.

— Коли ти все це встиг?

— Поки ти працювала.

— А я?

— А ти поїдеш зі мною.

У літаку я кілька разів діставала телефон, дивилася на квиток і знову ховала його.

Володя сидів поруч і спав.

— Ти розумієш, куди ми летимо? — не витримала я.

Він розплющив одне око.

— В Іспанію.

— Це я вже зрозуміла.

— Тоді що не зрозуміло?

— Нічого.

— От і добре.

Першою була Гранада.

Ми вийшли з машини, і я просто зупинилася посеред вулиці.

Навколо були гори.

Не ті, які я бачила на фотографіях. Справжні. Великі, сухі, сонячні. А між ними — місто.

— Це Андалусія? — запитала я.

— Так.

Я засміялася.

— Лорка тут ходив.

Володя подивився на мене.

— Хто?

— Лорка.

— А.

Було видно, що він не знає, хто це.

— Федеріко Гарсіа Лорка.

— Поет?

— Так.

— Ну, значить, ходив.

Я штовхнула його ліктем.

— Ти можеш хоч трохи зробити вигляд, що тобі цікаво?

— Мені цікаво, що тобі цікаво.

Я нічого не відповіла.

Ми пішли далі.

На маленькій площі я побачила кафе.

— Давай сюди.

— Ти голодна?

— Ні.

— Тоді навіщо?

— Хочу кави.

Кава — це не їжа.
— Я знаю.
Ми сіли за столик.
Я дивилася на людей, слухала незнайому мову й намагалася зрозуміти, що це справді відбувається зі мною.
Володя замовив щось поїсти.
— Я не буду.
— Будеш.
— Звідки ти знаєш?
— Ти зранку нічого не їла.
Я подивилася на нього.
— Ти навіть це помітив?
— Я багато чого помічаю.
Він сказав це абсолютно спокійно.
Після Гранади ми поїхали далі.
Дорога йшла між горами. Сонце било у вікно. Я кілька разів просила зупинитися.
Володя зупиняв.
Я виходила, фотографувала, дивилася навколо.
Одного разу він сказав:
— Ти ж хотіла гори.
— Хотіла.
— Ну ось.
Потім була Севілья.
Потім маленькі вулички, білі будинки, апельсинові дерева.
А ще — арена для кориди.
Я довго стояла біля входу.
— Хочеш зайти? — запитав Володя.
— Не знаю.
— Тоді зайдемо.
якщо мені не сподобається?

— Вийдемо.

Усередині було шумно.

Я дивилася на арену і згадувала все, що колись читала про Іспанію.

Лорка.

Андалусія.

Корида.

Я навіть не помітила, що Володя дивиться на мене.

— Чого ти дивишся?

— Ти щаслива.

— Звідки ти знаєш?

— Видно.

Я відвернулася.

— Дурний.

— Може.

Коли ми вийшли, уже сутеніло.

Володя дістав із кишені ключі від машини.

— Ну що?

— Що?

— Ти отримала свою Іспанію?

Я подивилася на нього.

— Ні.

— Чого?

— Я ще не хочу їхати.

Він усміхнувся.

— Я теж.

І ми пішли далі.