Гл. 52. Одна Ольга і два магазини. Марія. 2021

Ольга стала власницею холдингу, — сказав Володя.

Я підняла очі від книжки.

— І що?

— Хоче, щоб я залишився.

— А ти?

— Звільнюся.

— З якого дива?

— Не хочу на неї працювати.

Я закрила книжку пальцем.

— Вона тобі не подобається як начальниця?

— Справа не в цьому.

— А в чому?

— У минулому.

Я ледь помітно усміхнулася.

— Минуле, як правило, погано сумісне з посадовою інструкцією.

— Не розумничай.

— Я філолог. Мені належить.

Володя сів навпроти.

— Займатимуся своїм.

— Чим?

Він знизав плечима.

— Магазинами.

Я подивилася на нього.

— Якими магазинами?

— Моїми.

— Володю.

Що?

— У тебе є магазини?

— Два.

Я кілька секунд мовчала.

— Два?

— Так.

— І ти мені про це не розповідав.

— Не розповідав.

Тоді я відклала книжку.

— Ми рік живемо разом.

— Я пам’ятаю.

— За цей рік я встигла дізнатися, що ти робив у дев’яностих, що ти майстер на будівництві, що в тебе жахливий характер…

— Дякую.

— …і що ти хропиш.

Я не хроплю.

— Добре. Це окрема наукова дискусія.

Я знову  подивилася на нього.

— Але про два магазини я дізнаюся тільки зараз.

— А що треба було сказати?

Я замислилася.

— Наприклад: «Маріє, у мене є два магазини».

— Навіщо?

— Щоб я не думала, що знаю про тебе все.

Володя усміхнувся.

— А ти думала?

— Ні. Але сподівалася.

Він помовчав.

— Я не люблю розповідати про гроші.

— Я помітила.

— Це не тому, що я тобі не довіряю.

— Я й не сказала, що не довіряєш.

— А подумала.

— Я філолог. Я багато чого думаю. Просто не все вимовляю.

Володя засміявся.

— Ти образилася?

Я встала, підійшла до нього й поправила комір сорочки.

— Ні.

— Точно?

— Точно.

— І не збираєшся йти?

Я здивовано подивилася на нього.

— Через два магазини?

— Мало що.

— Володю, я рік із тобою живу. Я не збираюся пакувати валізу через те, що в тебе виявилося друге життя.

— Друге?

— Ну так. Перше — будівництво. Друге — магазини.

— А третє?

— Краще не кажи.

Чому?

— Бо після двох магазинів я вже готова повірити в що завгодно.

Він притягнув мене до себе.

— Третього немає.

— Добре.

— Ольга — теж не третя.

Я на секунду затримала погляд на його обличчі.

— Я знаю.

— Звідки?

— За тим, як ти вимовив її ім’я.

Володя замовк.

Я усміхнулася.

— Бачиш? Філолог.

— І що ти почула?

— Що ти не хочеш до неї повертатися.

Він кивнув.

— Не хочу.

— Тоді звільняйся.

— І займатимуся магазинами.

— Займайся.

— А ти?

— А я читатиму.

— І все?

— Ні.

Я знову відкрила книжку.

— Іноді ставитиму незручні запитання.

— Це я вже зрозумів.

— Добре.

— А магазини подивитися хочеш?

— Звісно.

— Завтра з’їздимо.

— ТАК.

— Тільки одне запитання.

Володя замовк.

Я   підняла погляд.

— Їх точно два?

Він засміявся.

— Два.

— Тоді добре.

— А якщо три?

— Тоді, Володю, я почну підозрювати, що ти взагалі не той чоловік, за якого себе видаєш.

— А хто я?

Я усміхнулася.

— Оце я й збираюся з’ясувати. У мене ще багато років попереду.