Гл. 51. Марія. Зустріч з Ольгою

Ольга зателефонувала несподівано.

— Я хотіла б із тобою зустрітися.

Я помовчала.

— З якого приводу?

— Думаю, нам є про що поговорити. Про Володю.

Я відразу зрозуміла, про що вона.

— Якщо ти хочеш поговорити зі мною про Володю, то я не буду.

— Чому?

— Тому що Володя — доросла людина. І вирішувати, з ким йому бути, має він сам.

Але наступного дня зустіч все ж відбулася.

Ольга тихо усміхнулася.

— Ти не хочеш дізнатися, що між нами було?

— Знаю достатньо.

Ольга замовкла.

Я дивилася на неї й намагалася зрозуміти, навіщо вона насправді прийшла.

Не за дозволом.

Такі жінки, як вона, дозволу не просять.

Вона хотіла побачити мене.

Порівняти.

Можливо, зрозуміти, що саме знайшов у мені Володя через двадцять шість років після того, як втратив її.

— Ти давно з ним? — запитала вона.

— Рік.

— Живете разом?

— Так.

Вона кивнула.

— Він щасливий?

Питання прозвучало просто. Але я відчула в ньому пастку.

Я могла відповісти: «Так».

Могла почати розповідати про наші вечори, розмови, його руки, його турботу.

Але навіщо?

— Це краще запитати у нього.

Ольга ледь усміхнулася.

— Ти обережна.

— Ні. Просто не люблю говорити за інших.

— А про що він говорить зі мною, ти знаєш?

Я подивилася їй прямо в очі.

— Про тебе?

— Іноді.

— Що саме?

Вона замовкла.

Мені здалося, що вперше за всю зустріч їй стало незручно.

— Він пам'ятає мене, — сказала вона.

— Я в цьому не сумніваюся.

— Він пам'ятає, якою я була.

— Усі пам'ятають своє минуле.

— Не всі хочуть його повернути.

Я нічого не відповіла.

Ольга нахилилася до мене.

— Я хочу його повернути.

Вона мовчала.

Я теж.

За вікном проїхала машина.

Десь далеко гавкнув собака.

Звичайний день.

А ми сиділи за одним столом і говорили про чоловіка, який колись був її життям, а тепер став моїм.

— Тоді скажи це йому.

— І ти просто відступиш?

Ми сиділи одна навпроти одної в невеликому кафе.

Вона розмішувала каву, хоча давно вже не додавала туди ні цукру, ні молока.

— Ти знаєш, чому я поїхала? — запитала вона.

— Володя розповідав.

— Не все.

Я промовчала.

Вона говорила спокійно.

Без сліз.

— Я тоді втекла. У мене не було іншого виходу.

— Ти була закохана у Володю?

Ольга подивилася на мене.

— Так.

Відповідь прозвучала просто.

Без пафосу.

— І він у мене теж. Тільки ми тоді цього не розуміли так, як зараз.

Я слухала.

Вона розповідала про Європу. Про перші роки. Про те, як довелося починати життя заново. Про гроші, які зникли разом із минулим.

Потім сказала:

— Через двадцять шість років Володя дізнався правду.

Я знала цю частину.

Знала про Гліба.

Знала, що він використав гроші Володі та почавав будувати на них свій бізнес.

Знала, що Володя зібрав чоловіків з тієї бригади.

Але тепер слухала це від неї.

— Він повернув усе. Акції Гліба.— сказала Ольга. — Тепер у мене є все. Гроші. Бізнес. Життя, про яке я так давно мріяла.

Вона на мить усміхнулася.

— Крім одного.

Я нічого не сказала.

— Володі.

Цього разу вона сказала це зовсім тихо.

— Я чекала на нього двадцять шість років, хоча сама цього не знала.

Я відчула, як у мені щось стиснулося.

Не ревнощі.

Щось інше.

Можливо, жаль.

Ольга дивилася на мене уважно.

— Ти його любиш?

Я всміхнулася.

— А ти як думаєш?

— Думаю, так.

— Тоді навіщо питаєш?

Вона теж усміхнулася.

Перший раз за всю нашу зустріч.

— Я хотіла побачити тебе.

— Навіщо?

Ольга трохи помовчала.

— Хотіла зрозуміти, хто ти.

— І що зрозуміла?

Вона подивилася мені просто в очі.

— Поки що нічого.

Я засміялася.

— Чесно.

— Я завжди була чесною з собою. Просто не завжди знала правду.

Ми знову замовкли.

Потім вона сказала:

— Я не хочу принижувати тебе. Не хочу влаштовувати змагання.

— Я теж.

Але я хочу Володю.

Я поставила чашку на стіл.

— Я зрозуміла.

— І ти не боїшся мене?

Я подумала.

— Боюся.

Ольга здивовано підняла брови.

— Справді?

— Так.

— Чого?

Я подивилася на неї.

— Того, що ти справді його любиш.

Вона довго мовчала.

Потім кивнула.

— Це вперше за сьогодні, коли ти сказала мені правду.

Я нічого не відповіла.

Коли ми вийшли з кафе, уже сутеніло.

На вулиці було прохолодно.

— Маріє, — покликала мене Ольга.

Я обернулася.

— Якщо він вибере мене?

Я подивилася на неї.

— Тоді він вибере тебе.

Вона чекала продовження.

Але я більше нічого не сказала.

Ми попрощалися.

пішла додому.

Телефон завібрував, коли я вже підходила до під'їзду.

Володя.

«Ти де?»

Я зупинилася біля дверей.

Надрукувала:

«Вже йду додому».

За кілька секунд прийшла відповідь.

«Чекаю».