Гл. 49.Зустріч у кафе або Розвінчання «великого генія». Марія. 2021.

У моїй книзі він не має ні імені, ні посади. Я стерла його з реальності, залишивши йому лише одне слово, яке колись мене зачарувало, а тепер викликає лише легке непорозумінння. Поет.

Усе його життя було виставкою фальшивих фасадів. Презентації нових книг, гарні обкладинки, гучні оплески у творчих залах і... дружина, яка завжди була поруч як зручна декорація його "правильного" сімейного статусу. На публіці він випромінював велич. У своїх віршах він римував архангелів, долі та вселенський біль. Я вірила цьому пафосу. Я думала, що торкаюся до великої душі.

Поки мій світ не розлетівся на шматки.

Коли дружина здогадалася про нас і поставила ультиматум, уся його "поетична велич" здулася, як повітряна кулька. Мій Поет обрав свій затишний тил, презентації та звичний комфорт. На словах він заздалегідь прораховував наш фінал у зашифрованих рядках, малюючи красиву трагедію. На ділі — він просто боявся втратити теплий куток. Він написав сценарій моєї розрухи за рік  до того, як вона сталася, і спокійно здав мене без бою.

Я мовчала. Я не хотіла бруднити його вилизані книжкові презентації своїм нещастям. Я захищала свою гордість, не бажаючи бачити його жалість.

А потім я написала свою книгу на Букнеті. Свою чесну правду.

Він прочитав її. І його виплекана роками маска трагічного страдника тріснула. Блідий, позбавлений своїх метафор, він безпорадно запитав мене: "Як мені тепер з цим жити?". Боже, скільки егоїзму в одному питанні. Людина, яка роками купалася в променях слави на презентаціях своїх книг, знову скиглила лише про власний уязвлений комфорт.

Тоді я влаштувала йому фінальну перевірку. Спустила його з небес на землю.

— Мені потрібні гроші, я лягаю в лікарню, — сказала я спокійно. — І до чого тут була твоя велика любов, якщо ти мені колись банально навіть таксі не оплачував?

Скільки коштувала вся його поетична пристрасть? Рівно одну тисячу гривень, яку він поспіхом скинув.  Поет просто... заблокував мене. Втік у блок від реальності, як усе життя втікав за спину дружини та обкладинки своїх книг.

Яка ж прекрасна іронія. Рівно за рік після нашого розриву я зустріла справжнього чоловіка. Він не писав віршів, не влаштовував презентацій і не мав жодного стосунку до високого мистецтва. Колишній рекетир із буремних 90-х, який звик жити за жорсткими законами дійсності. Але коли мені була потрібна моральна та матеріальна броня — він просто прийшов і закрив мене своєю широкою спиною від усього світу.

Багатолюдне кафе у центрі Києва. Я сиджу за столиком.

 До мене цілеспрямовано підходить Він із тією самою широкою, натягнутою посмішкою на обличчі, яка має демонструвати абсолютну впевненість. Трохи позаду, бліда від стримуваного гніву, йде його Дружина).

Він (вільно закидає руку на спинку її стільця, ув особі — уперте торжество письменника, який звик керувати чужими емоціями):

— Ну що, вітаю з бестселером? Мені тут спільні знайомі всі телефони обірвали. Ти ж написала це, щоб я прочитав, правда? Щоб знову пережити те, що між нами було. Визнай, два  роки  минуло, а ти досі заперта в цьому нашому великому, божевільному коханні. Ти ж навіть у тексті мої вірші цитуєш. Ти дихаєш ними.

Я дивлюсч на нього впритул. Спокійно. У моєму погляді немає ні краплі того болю, на який він розраховує. З-за його спини крок уперед робить його дружина.

Дружина (говорить тихо, але її голос розрізає повітря, як скальпель):

— Яким же ти був ідіотом, Ігорю. І яким ідіотом ти залишився.

Він (осікається, його уперта посмішка застигає на обличчі, перетворюючись на безглузду маску. Він різко повертається до дружини):

— Надю? Ти що тут робиш? Я просто…

Дружина (перебиває його, її погляд сповнений крижаного презирства):

— Припини цей цирк. Ти поводишся як дурень. Я прочитала кожний рядок. І я чудово знаю, що вона нічого не вигадала. Про твої нескінченні «наради» по четвергах, про твою брехню. Усе зійшлося. До єдиного слова. Ти досі думаєш, що ти пуп землі? «Велике кохання»? Поезія? Господи, як мені соромно, що я два  роки тому повірила в твої жалюгідні виправдання. Ти просто боягузливо бігав набік із нашого дому.

Він (починає блідішати, упертість змінюється панікою, він намагається взяти її за руку):

— Надю, припини цей концерт, люди дивляться! Ходімо звідси, вдома поговоримо, квартира спільна, нікуди ти не дінешся, це все бредні ображеної жінки…

Дружина (різко висмикує руку, її погляд стає холодним і оцінюючим, вона дивиться на нього вже не як на чоловіка, а як на боржника):

— Вдома?! Квартира така ж моя, як і твоя, і йти з неї через твою дурість я не збираюся. Але за цей публічний позор ти мені заплатиш, Ігорю. Завтра ж ти перераховуєш мені гроші на ту машину, яку «забував» купити останні два роки. І картку мою ти більше не блокуєш. Це ціна того, що я прямо зараз не влаштовую грандіозний скандал твоїм роботодавцям. Пішов у машину.

Він (застигає, його уперта посмішка остаточно перетворюється на жалюгідну гримасу. Його чоловіча гордість і статус «генія» розтоптані — його купують і продають за його ж власні гроші, щоб просто зберегти обличчя перед знайомими).

Я неспішно складаю речі в сумку, дивлюся на нього з легким, майже лагідним жалем: 

— Знаєш, Ігорю… Твої вірші були гарними. Але ти хотів залишитися в моїй пам'яті великим коханням, а залишишся чоловіком, який просто відкуповується від дружини за свої зради. Виглядає досить примітивно для генія. Оплати рахунок за мою каву. У рахунок твоїх майбутніх сімейних витрат.

Я спокійно встаю і йду  геть із легким серцем, вільна від минулого. Позаду чути лише різкий стукіт підборів його дружини, яка прямує до виходу, і його поспішні, слухняні кроки слідом — упертої, багатої, але глибоко нещасної людини, яка змушена купувати свій сімейний спокій.