Гл. 47. Чужі мільйони . Володя. 2021

Чорний «Порше Кайєн» перевалився через вибоїну будівельного майданчика, здійнявши хмару сірого цементного пилу. Я мимоволі примружився. Машина зупинилася прямо навпроти залізобетонних опор, які моя бригада ставила з самого ранку. Навколо гуркотіла бетономішалка, брязкала арматура, Михалич нагорі затято кричав зварювальнику — звичайна, зрозуміла мені робоча суєта.

Я якраз звіряв креслення з електриком, коли почув глухий, дорогий звук зачинених дверей авто. Повернув голову.

З машини вийшла Ольга.

Серед нашого індустріального хаосу, іржі та болота вона виглядала як інопланетянка. Кашемірове пальто кольору слонової кістки, ідеальна укладка, великі сонцезахисні окуляри. Вона впевнено рушила вперед, і її замшеві туфлі на високих підборах безжально занурилися в будівельний пісок. Мої хлопці миттєво затихли, проводжаючи її поглядами. Глібові мільйони, які я допоміг їй повернути, кричали в кожній деталі її образу.

Колись, у дев'яностих, я б віддав усе, щоб вона так дивилася на мене. А зараз усередині була лише порожнеча. І глуха втома.

— Привіт, Володю, — Ольга зупинилася за крок від мене. До запаху сирого бетону домішався тонкий, солодкуватий шлейф її парфумів.

Я повільно зняв помаранчеву каску, відкриваючи сиву голову, і витер тильною стороною долоні піт із чола. Мої руки були брудними, в крейді та цементі.

— Привіт, Олю. Не найкраще місце для прогулянок. Тут каска потрібна. І взуття простіше.

Вона окинула оком недобудовані стіни, затримала погляд на моїй вицвілій синій робі, і її губи здригнулися в легкій, майже жалісливій посмішці.

— Володю, досить. Ти довів усе, що хотів. Твоя чоловіча гордість задоволена? А тепер подивися навколо. Ця будова, цей холдинг — усе це тепер моє. Наше. Навіщо тобі гнути спину в цьому пилу, командувати роботягами за копійки?

— Це моя робота, Олю. Я її вмію робити. І мені за неї не соромно.

— Твоє місце не тут! — вона підійшла ближче, ігноруючи бруд, і схопила мене за рукав жорсткої спецівки. В її голосі раптом зазвучала та сама палка, відчайдушна нотка з нашої бандитської юності. — Ми стільки пройшли. Ми вижили в ті роки, ми зламали Гліба, ми повернули справедливість! Це наша спільна перемога. Я хочу, щоб ти керував цим холдингом разом зі мною. Ми можемо жити так, як мріяли тоді, по підвалах і зйомних хатах. Тільки тепер у нас є все. Нам ніхто не завадить.

Я обережно, але твердо зняв її пальці зі свого рукава. Дивився на її доглянуте обличчя, на дорогі прикраси. Вона була красивою. Навіть розкішною. Але чужою. Мені раптом згадалася моя квартира, тихе світло настільної лампи і Марія, яка зазвичай перекладала свої тексти, чекаючи на мене з роботи. Від однієї думки про неї на душі ставало тепло.

— Тієї юності вже немає, Олю, — тихо, але залізно відповів я. — І тих мрій немає. Вони згоріли ще чверть століття тому. Я радий, що допоміг тобі повернути твоє. Чесно, радий. Але моє місце тут. З кельмою і кресленнями. А ввечері — там, де на мене чекають. Без акцій, без лімузинів і без охорони.

Ольга на секунду заніміла. В її очах спалахнула звична бандитська різкість, змішана з глибокою, пекучою образою жінки, якій відмовили. Вона звикла, що тепер весь світ падає до її ніг.

— Ця твоя... філологиня? — виплюнула вона, навіть не називаючи Марію на ім'я. — Ти міняєш холдинг і мене на жінку, яка просто книжки перекладає? Та вона ж навіть не знає, хто ти такий насправді! Вона не знає про кров, про розбірки, про те, як ти кулаками і зубами собі дорогу пробивав! Що вона взагалі може тобі дати?!

Я вперше за розмову посміхнувся. М’яко, дещо сумно, але абсолютно щасливо.

— Вона знає мене теперішнього, Олю. Справжнього. Втомленого, сивого, але спокійного. Вона дала мені те, що твої акції ніколи не куплять.

— І що ж це? — з викликом запитала вона, хоча в її очах я вже бачив страх поразки.

— Ніжність, — просто сказав я. — Право бути слабким, зняти цей клятий панцир і не чекати ножа в спину.

Я одягнув каску назад, кивнув їй на прощання і повернувся до бригадира, який терпляче чекав осторонь:

— Так, Михаличе, вибач. Давай по третьому поверху... Там кабель треба перевірити, поки хлопці розчин не залили.

Я йшов углиб будови і чув, як за моєю спиною зашуршав по піску розкішний «Порше». Ольга йшла геть. Вона повернула собі мільйони, але назавжди втратила минуле. А я... я нарешті знайшов своє майбутнє. І воно чекало на мене вдома, пахнучи затишком та свіжим