Гл. 45. Право бути почутою. Останній лист щоденника. Марія. 2021

Я обережно дістала щоденник із шухляди.
Старий, потертий на кутах, із пожовклими сторінками. Я провела пальцями по обкладинці й затримала руку на мить.
Перший запис я зробила у двадцять три роки. Після коми. Тоді, напередодні весілля, мені здавалося, що життя тільки починається. Я купила звичайний зошит і почала записувати свої думки.
З того часу минуло багато років.
На цих сторінках залишилася майже вся моя доросла історія.
Молода дружина. Філолог. Жінка, яка вчилася мовчати. Жінка, яка одного дня зрозуміла, що більше не хоче мовчати.
Тут були мої страхи, образи, надії і маленькі радощі.
Був і чоловік із минулого, якого я покохала вже зрілою жінкою. Це тривало недовго — лише пів року. Але після багатьох років шлюбу саме тоді я вперше відчула, що моє серце ще живе. Що воно ще здатне чекати, хвилюватися, радіти чи боліти через іншу людину.
Потім усе закінчилося.
А ще через рік у моєму житті з'явився Володя.
Колись, у сорок вісім, я написала про нього на цих сторінках. Тоді я не знала, ким він стане для мене.
Тепер знаю.
За цей час ми встигли пройти непростий шлях. Дізнатися одне про одного те, про що раніше мовчали. Розібратися з минулим, яке роками тягнулося за нами слідом.
Нещодавно Володя нарешті закрив старий борг своєї молодості перед жінкою, яка його колись любила. Не тому, що був зобов'язаний. А тому, що сам відчув: так правильно.
Я відкрила останню чисту сторінку.
Останню в цьому щоденнику.
Чверть століття тому я почала його після повернення з коми.
Сьогодні я сиділа за столом, дивилася на білий аркуш і відчувала те саме легке хвилювання, що й тоді.
Наче попереду знову було життя.
І потрібно було лише написати перше слово.
"Раніше мені здавалося, що бути почутою — означає говорити голосніше. Доводити. Пояснювати. Повторювати одне й те саме десятки разів.
Я помилялася.
Можна кричати — і залишатися нечутною. Можна плакати — і зустрічати байдужість. Можна прожити поруч із людиною чверть століття і раптом зрозуміти, що вона ніколи не чула твого справжнього голосу.
Я довго підлаштовувалася під інших. Підбирала правильні слова. Шукала зручний час для розмови. Боялася образити, засмутити, розчарувати. А потім одного дня зрозуміла: якщо для того, щоб тебе почули, треба перестати бути собою, то це вже не про розуміння.
Право бути почутою починається не з інших людей. Воно починається з того моменту, коли ти сама перестаєш знецінювати власний голос.
Я маю право говорити про свій біль.
Маю право говорити про свою ніжність.
Маю право говорити про любов, навіть якщо вона не стала взаємною.
Маю право говорити про те, що пережила.
І маю право не виправдовуватися за свої почуття.
Найдивніше сталося тоді, коли я перестала вимагати, щоб мене почули всі. Виявилося, достатньо однієї людини, яка слухає серцем. А іноді — достатньо самої себе.
Тому сьогодні я говорю. Не голосніше, ніж раніше. Просто чесніше.
І цього достатньо.
Я почула себе сама.
І, мабуть, це найважливіше.
На цьому сьогодні все."

###################################

Друзі, книгу завершено! Поділіться, будь ласка, чи очікували ви на таку розв'язку? Хто з героїв здивував вас найбільше? Для мене як для авторки це надзвичайно важливо. Буду щиро вдячна за кожне ваше слово в коментарях!