Гл. 43. Збираємося додому. Марія. 2021 р.

Коли Володя дізнався правду, його обличчя змінилося.
Мирний майстер-будівельник зник. З-під зморшок і втоми проступив той самий нещадний рекетир із кримінальних 90-х. Він підняв свою стару  бригаду, замкнув мене тут і пішов вершити суд.

Мені мало б бути страшно. Будь-яка жінка на моєму місці зараз божеволіла б від ревнощів до Ольги, яка раптом виявилася чистою перед ним. Будь-яка боялася б, що чоловік повернеться до свого першого кохання, або що його заарештує поліція за розбірки.
Але мені не було страшно. Усередині панував дивний спокій.
Я підійшла до столу, де лежав мій старий пожовклий щоденник — той самий, який Володя знайшов і прочитав кілька місяців тому.Я встигла його захопити. Я відкрила сторінку з тим записом і подумки повторила слова його покійного старшого брата. Тоді, у тумані між життям і смертю,  Саша, сказав: «Не час.  Ви ще зустрінетеся. І передай йому: не шукай ревнощів там, де тебе кохають.
 Кохання Володі й Ольги вже було отруєне і знищене. Його не можна було врятувати. Саме тому Саша розвернув наші душі назустріч одна одній. 
Я почула, як у коридорі стихли голоси бійців. Ключ у замку повернувся з сухим клацанням. Двері відчинилися, і на порозі з’явився він.
Володя зайшов повільно, щільно закривши за собою двері. На його плечах лежав холод вулиці, а в синіх очах ще вгасав той важкий, небезпечний вогонь, з яким ідуть на розбірки. Але щойно він подивився на мене, цей залізний панцир  почав з нього спадати.
Я зробила крок назустріч, готова прийняти його будь-яким — втомленим, спустошеним, але моїм.
Коли за ним зачинилися двері, я нарешті змогла вдихнути на повні груди. Весь той час, поки він був там, моє серце відраховувало секунди ударами десь у самій горлянці. Чоловіки залишилися зовні, але він приніс із собою цей невидимий шлейф важкої розмови.
Мій майстер, він звик тримати все під жорстким контролем і здавати об'єкти в строк. Але зараз він ступав так, наче щойно закрив найважчий, проклятий довгобуд, який тягнувся довгих двадцять шість років. Скинув бетонну брилу з душі — і в кімнаті нарешті настала тиша. Я стояла біля вікна, боячись порушити цей крихкий момент. Не метушилася. Не засипала питаннями — знала, як важко чоловікам його гарту перемикатися з розборок на мирне життя. Просто повернулася і зазирнула в його втомлені очі.
— Все закінчилося? — запитала тихо, і мій голос зрадницьки здригнувся від хвилювання.
— Так, Маш. Все, — він важко сів у крісло й закрив обличчя своїми великими, мозолистими долонями, ніби намагався змити залишки того бруду. — Зайшов туди, подивився Глібу в очі й усе висказав. При мужиках і при Ользі. Розвернувся і пішов. Руки марати об нього не став — західло. Бригада сама з нього спитає за те, що щурів, гроші мої украв і спільним ім'ям прикривався. Вони такого не прощають. 
Слухаючи його рубані, жорсткі слова, я дивилася на його руки — важкі руки будівельника, солідного чоловіка під шістдесят, який звик будувати, а не руйнувати. Руки не тремтіли. Були спокійні. Він вистояв.

Я підійшла ближче. М'яко сіла на підлокітник крісла й поклала долоню на його напружене плече. Під моїми пальцями відчулося, як піддалася ця залізна мускулатура, що звикла до важкої праці на об'єктах. Його плечі опустилися. Він видихнув. У цей момент між нами не було потреби в зайвих словах.
Я просто любила його — без жодних умов, з усім його минулим і теперішнім.
А Ольга? — обережно запитала я. В моїй душі не було ні краплі ревнощів — лише чистий людський жаль до жінки, чию молодість розтоптала чужа  ревність та жадібність.

— Гліб перепише на неї більшу частину свого бізнесу. По суті, Маш, це мої гроші. Ті самі бабки, які він у мене тоді вкрав і на яких піднявся, — Володя раптом узяв мою долоню і міцно стиснув її у своїх гарячих пальцях. — Але Ольга в той день була готова віддати останнє, щоб викупити мене у вигаданої бригади. Вона через мене життя поламала, багато років у злиднях прожила. Нехай забирає ці активи, це її справедлива компенсація за все пекло. Мені ці брудні гроші з минулого віку не потрібні. Я своє відболів.
Збираємося додому.