Гл. 42. Розрахунок. Володимир. 2021.

Я висадив Машу біля невеликого приватного готелю на в'їзді в місто. Місце тихе, сторонніх очей немає. Оплатив номер, піднявся з нею, закрив штори. Вона була бліда, все розуміла по моїх очах — без зайвих питань та істерик. Мій світ завжди залишався для неї за зачиненими дверима, і зараз вона просто слухняно чекала.

— Поспи, маленька. Мене не буде години дві. Телефон вимкну, — я коротко поцілував її в лоб.

Але залишити її одну в номері, коли на кону стояв розгром будівельної імперії Гліба, було б вершиною дилетантства. Якщо цей щур відчує, що його притисли до стіни, він піде на все. А Маша — моє єдине слабке місце.

Коли я спустився в хол, біля входу вже стояла срібляста «Тойота». З неї вийшли двоє хлопців Артура — міцні, терті бійці в непомітних куртках, під якими чітко вгадувалися стволи. Старшого, Макса, я знав ще з чеченських розкладів. Надійний як скеля.

— Вова, Артур передав, щоб ми тут зафіксувалися, — коротко кинув Макс, оглядаючи периметр холу. — Не переживай, ми на поверсі сядемо. Миша не проскочить.

— Дякую, пацани. Номер 304. Очі з неї не зводити. Якщо якийсь рух у коридорі — вогонь на ураження, без розмов.

Макс просто кивнув. Жодних зайвих слів. Вони піднялися на поверх, а я سів у свій позашляховик. Тепер, коли мій тил був закритий залізобетонною охороною, у мене нарешті звільнилися руки. На душі був чистий лід.

Я згадав, як усього три дні тому ми з Глібом сиділи вдвох у напівпорожньому, зачуханому кабаку нашої молодості. Він сам мене туди покликав. Йому, великому мільйонеру, власнику будівельного холдингу, конче потрібно було посидіти зі мною — звичайним майстром на будівництві. Гліб хотів потішити своє самолюбство, покрутить перед моїм носом дорогим годинником, відчути свою повну, абсолютну перевагу над тим, кого він колись розтоптав.

Але горілка зробила своє. Алкоголь розв'язав Глібу язика, і замість тріумфу з нього потекло гниле, п'яне хвастощі, змішане зі зловтіхою. Він не каявся. Він відверто, гидко сміявся мені в обличчя, захлинаючись сивушним перегаром. Сміявся з того, який я дурень, як він чверть століття обводив мене круг пальця, тримаючи за лоха.

«Ну що, Вовчик, пашеш на будівництві? Кирпичі таскаєш? — гиготів він, плескаючи мене по плечу. — А пам'ятаєш, як ти Ольку свою шукав? Як касету ту слухав і зубами рипів? А це ж я все зліпив! Я грошики забрав, фірму відкрив, а ви, два дебіли, один одного зненавиділи! Двадцять шість років пройшло, а ти так нічого й не зрозумів, майстер чистокровний...»

Проспавшись і зрозумівши, яку глупоту вчинив під дією горілки, Гліб запанікував. Він згадав свій сміх і злякався, що я піду до Ольги. Тому майже вночі він збожеволів від страху і рвонув у її дизайнерський офіс — залякати, притиснути до стіни, щоб вона ні за яких обставин не підтвердила  той старий розклад.

Тільки Гліб не врахував одного: Ольга вже давно не була тією заляканою дівчинкою. За ці роки вона зіставила всі факти, перевірила дати й точно знала, хто саме зліпив ту підставу. Коли Гліб посеред ночі увірвався до її агенції з погрозами, вона не стала сперечатися. Поки він випліскував свій страх, вона під столом встигла набрати Бориса.

Гліб усе-таки встиг виїхати з офісу сам, думаючи, що закрив питання. Але машина вже була запущена. Дзвінок Борису розставив усе на свої місця. Гліба наздогнав короткий телефонний дзвінок: його просто викликали на розмову до Артура на дачу. І Гліб, попри весь свій мільйонний статус, прекрасно розумів — на такі виклики не приїжджати не можна. Минуле наздогнало його і спокійно взяло за горло.

Злива лупила по даху, коли я підкотив до високих воріт Артурової дачі. На в'їзді вже все було глухо. Два чорні «кубики» Гліба стояли з відчиненими дверима, а його четверо охоронців стояли обличчям до цегляної стіни, тримаючи руки на потилиці. Навколо них спокійно ходили люди Артура, звалюючи відібрані стволи на капот. Хлопчики купувалися Глібом для престижу, і помирати в нічному лісі за господаря ніхто з них не збирався. Вони швидко оцінили, хто їх «зустрічає», і без зайвих рухів здали зброю.

Я зайшов у будинок. У просторій вітальні пахло дорогим паркетом, шкіряними меблями та хорошим тютюном Артура. За масивним столом із темного дуба сидів сам сивий Артур, мовчки дивлячись перед собою. Уздовж стін стояли ще четверо пацанів із бригади. Одягнені стримано, обличчя важкі, кам'яні. Повна, гнітюча тиша.

Гліб сидів на стільці посеред кімнати. Борис просто стояв ззаду, поклавши руку йому на плече. Дороге італійське пальто Гліба було в грязюці, штани на колінах мокрі після швидкого переходу від машини під зливою, губи дрібно тремтіли. В кутку, схрестивши руки, мовчки стояла Ольга. Вона була бліда, але трималася залізно.

Гліб побачив мене, сіпнувся під рукою Бориса і хрипко, заглядаючи в очі, заговорив: — Вова! Ну слава Богу, хоч ти поясни... Що за термінові збори? Ми ж дорослі люди, партнери! Ми ж завжди могли нормально сісти, перетерти... Артуре, послухай його, це якась помилка!..

Я не поспішав. Повільно зняв куртку, кинув її на диван і підійшов впритул до Гліба. Дивився на нього зверху вниз.

— Партнери? — тихо сказав я, і кімната наче ще сильніше заціпеніла. — Ти мені за партнерство вирішив зачесати, Глібко? Чи за дружбу з одного двору? Забув, як три дні тому в кабаку з мене сміявся? Як мені в обличчя гиготів, хвастався, який ти прохаваний, а я лох, що кирпичі таскаю? Що, Глібко, тепер уже не смішно? Чого губи трясуться? А потім злякався, проспався й посеред ночі до Ольги в офіс побіг погрожувати, щоб я кінці не знайшов?

Гліб застиг, обличчя в нього миттєво стало сірим. Він судорожно ковтнув повітря, розуміючи, що з'їхати не вийде — він сам розкрив карти, коли вирішив потішити свою пиху в кабаку, а потім власноруч підтвердив свій страх, припхавшись ніччю до Ольги.

— Я... я п'яний був, Вова... це жарт... ну перебрав, з ким не буває... — залейкотів він, переводячи погляд на пацанів.

Тут уперед зробила крок Ольга. Вона підійшла до столу, і її голос прозвучав як удар батога: — Не жарт це був, Глібе. Двадцять шість років тому, коли  Вова з радарів десь в області на стрілці, розрулюючи ситуацію, ти прибіг до мене з дикими очима. Сказав, що на Вовчика наїхала якась люта чужа бригада, тримає його на мушці в заручниках і вимагає  викуп. Ти кричав, що якщо не віддати гроші прямо зараз — його вб'ють. І я віддала! Сама, добровільно вигребла з сейфів усе до копійки, винесла в сумці й віддала тобі в руки, щоб урятувати його життя!