Гл. 40 Бумеранг

Глава 40. Бумеранг

Кроки в коридорі наближалися з такою швидкістю, що здавалося, сама доля невблаганно відраховує останні секунди Глібової всемогутності. Ручка зачинених на засув дверей шалено сіпнулася раз, другий.

— Олю! — глухий, сповнений тривоги й люті голос Бориса прогримів із коридору. — Олю, відчини! Ти всередині?!

Гліб засмикався. Увесь його лоск остаточно змило панікою. Погляд дико метнувся кабінетом — від розбитого телефона на підлозі до мого обличчя, на якому тепер не було нічого, крім холодної зневаги. Він судорожно стиснув зброю в кишені, але так і не наважився її витягти. Гліб не був бійцем. Він був щуром, який звик діяти підло, нишком, з-за спини. Зустріти прямий удар від розлюченого Бориса, та ще й під запис, який уже десь летів у цифрову хмару, означало для нього повний крах.

— Це ще не кінець, Олю... — просичав він, але голос зрадливо дав півня, втративши колишню вагу. — Ви нічого не доведете.

З-за дверей почувся важкий удар — Борис із плеча з розгону вгатив у дерев'яну інкрустацію. Двері затріщали.

Гліб більше не чекав. Він різко розвернувся і кинувся до дверей суміжного кабінету мого заступника, звідки був прямий вихід на задимлені чорні сходи для персоналу та вантажний ліфт. Він практично вилетів туди, захлопнувши за собою стулку за секунду до того, як основні двері мого кабінету з гуркотом піддалися.

Тріснув засув, дерево розкололося, і в кімнату буквально влетів Борис. Важко дихаючи, з диким поглядом, він миттєво оцінив обстановку: розкидані кошториси на підлозі, розбитий на друзки мобільний біля стіни й я — бліда, але абсолютно спокійна, яка рівно стояла біля столу.

— Олю! — Борис за два кроки опинився поруч, схопив мене за плечі, заглядаючи в очі. — Він чіпав тебе? Де цей виродок?! Я чув кожне слово, я ледь міст не перелетів...

— Він утік, Борисю. Через чорний хід, — тихо відповіла я, і лише тепер відчула, як мої коліна починають дрібно тремтіти від перенесеного напруження. Я м'яко опустилася в крісло. — Не женися за ним. Не треба. Він уже сам себе наздогнав.

Борис дістав із кишені свій телефон, екран якого все ще світився. На ньому чітко було видно значок активного додатка для запису дзвінків.

— Усе тут, — важко дихаючи, сказав Борис, показуючи мені екран. — Кожне слово. Його погрози твоєму бізнесу, його зізнання про дев'яносто п'ятий рік, про підставу з грошима, про те, як він підставив пацанів з бригади... Я прямо з машини набрав Вовчика. Він теж слухав частину цієї розмови через паралельний виклик.

Я підвела голову, і серце стислося від дивного відчуття. Двадцять шість років брехні розлетілися за одну ніч.

— І що Володимир? — запитала я.

— Вовчик сказав дві речі, — Борис сховав телефон і серйозно подивився на мене. — Перша: щоб я негайно забрав тебе звідси в безпечне місце й до ранку ти не з'являлася в офісі. Друга... Він сказав, що старі борги мають закривати ті, хто їх брав. Він збирає людей, Олю. Тих, хто вижив після дев'яносто п'ятого.

Я подивилася у вікно, де на київські вулиці стіною падав травневий дощ. Усередині мене була дивна порожнеча, яка поступово заповнювалася чистим, полегшеним диханням. Мені було байдуже, що Гліб кричав про якусь Марію, мені було байдуже, кого Володимир кохає тепер. Головне — моє ім'я очищено. Моє розтоптане минуле нарешті отримало право на правду.

А Гліб... Гліб зараз мчав нічним містом, судорожно стискаючи кермо й озираючись на кожні автомобільні фари позаду. Він думав, що рятує своє життя, тікаючи з мого кабінету. Але він не розумів, що тікать нікуди. Пастка, яку він так ретельно вибудовував чверть століття, зачинилася зсередини. І ключі від неї тепер були в руках людей, які ніколи не прощали зради.