Глава 39. Пастка. Зустріч. Ольга. 2021

Екран ноутбука згас, зануривши кабінет у напівтемряву. Я сиділа нерухомо, а щоками котилися гарячі сльози. Двадцять шість років... Двадцять шість років мого понівеченого життя через чиюсь брудну заздрість.

Я глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе, і вже простягнула руку до сумки, щоб узяти серветку, як раптом у тиші порожнього нічного офісу лунко бабахнули вхідні скняні двері на ресепшені.

Серце пропустило удар і впало кудись у прірву. Охорона на першому поверсі будівлі йде о десятій вечора. В офісі не могло бути нікого.

Важкі, впевнені кроки по паркету коридору наближалися до мого кабінету. Страх, липкий і первісний, паралізував тіло, але мозок, загартований роками жорсткого бізнесу, увімкнувся за частку секунди. Я чітко зрозуміла: тікати нікуди. Якщо це грабіжник або хтось гірший — я одна в замкненому просторі.

Пальці діяли швидше, ніж я встигла подумати. Я схопила зі столу телефон, зняла блокування і відкрила останні виклики. Номер Бориса. Натиснула на виклик, молячись усім богам, щоб він не спав. Щойно на екрані з'явилися цифри відліку з'єднання, миттєво перевернула апарат екраном донизу й накрила його зверху товстою папкою з кошторисом на мармур.

У ту ж мить ручка моїх дверей сіпнулася.

Я повільно, затамувавши подих, підвела голову.

У дверях, м'яко зачиняючи їх за собою зсередини на засув, стояв Гліб. На його дорогому пальті блищали краплі київського дощу, а в холодних очах не було й натяку на каяття. Він дивився на мене так само, як і тоді — як на власну річ, яку нікому не збирається віддавати.

Він не виглядав як божевільний. Навпаки — лощений, пахне дорогим парфумом, зачіска волосинка до волосинки. Але те, як сильно стискалися його щелепи, видавало: він на межі паніки. Він занадто добре пам'ятав учорашню ніч. Пам'ятав, як напився до нестями й власноруч, під дією алкоголю, вивалив Володимиру все те, що приховував чверть століття. Проспавшись і усвідомивши, що накоїв, Гліб примчав сюди з єдиною метою — залякати мене, зламати мій опір і змусити нас із Вовчиком мовчати. Його репутаційна імперія тріщала по швах, і він прийшов рятувати її єдиним звичним методом — грубою силою.

— Здрастуй, Олю, — тихо, майже лагідно промовив він, повільно роблячи крок углиб кабінету й не зводячи очей з моїх рук. — Я знав, що Вовчик тобі напише. Нам треба поговорити. Просто зараз.

Він зробив ще один крок, і в напівтемряві я чітко побачила, як під шкірою його щелеп ходять жорна гукальних м'язів. Гліб намагався тримати маску, але страх викриття робив його рухи занадто різкими.

— Нам немає про що говорити, Глібе, — мій голос прозвучав неочікувано твердо, хоча всередині все тремтіло.

— Олю, не дури, — він криво усміхнувся, підходячи ближче до столу. — Ти ж розумна дівчинка. Завжди такою була. Ти ж розумієш, що цей твій «кошторис», — він кивнув на течку, під якаю лежав мій мобільний, — тебе не врятує.

І в цей момент, наче знущання долі, з-під папки, де екран телефона притиснувся до полірованого дерева, пробився короткий вібросигнал — Борис відповів на виклик. Погляд Гліба миттєво опустився на стіл. Його очі звузилися. Лоск злетів із нього, як луска.

— Що це? — тихо, з небезпечною хрипотою запитав він і стрімко протягнув руку до папки.

Я випередила його на частку секунди. Сама різко смикнула течку на себе, з гуркотом зваливши її на підлогу разом із купою паперів, і одночасно виставила іншу руку вперед, впираючись долонею в його груди — прямо в мокру від дощу тканину пальта. Телефон опинився під моєю лівою долонею, екраном донизу.

— Не підходь! — крикнула я, навмисно голосно, щоб Борис на тому кінці дроту почув кожне слово. — Відпусти, Глібе. Мені вже давно не боляче. Ти думаєш, ти зможеш знову мене залякати, як тоді, коли змусив покинути все і чужаком тікати з країни? Не вийде. Вовчик тепер усе знає.

Гліб хрипко, нервово засміявся, і його пальці залізною хваткою стиснули моє зап'ястя, намагаючись відірвати мою руку від столу.

— І що він знає, Олю? Що?! Двадцять шість років він вірив мені, як самому собі! Вірив, що ти просто втекла, кинувши його! У вас немає доказів!

— Доказів? — я змусила себе посміхнутися ему прямо в обличчя, відчуваючи, як усередині закипає холодна, праведна лють. — Ти сам став нашим головним доказом, Глібе. Ти так пишався тим, як перехитрив Вовчика... А вчора ти напився. Напився так, що твій чистенький самоконтроль злетів к бісу. І ти сам, власним ротом, вивалив йому всю правду. Ти прийшов сюди, бо злякався, бо чудово пам'ятаєш, як розповів чоловіку, який тобі довіряв, про дев'яносто шостий рік! Як підставив пацанів, як зрадив його і як розтоптав моє життя через свої хворі, брудні ревнощі!

Гліб здригнувся, наче від удару струмом. Його обличчя перекосилося, ставши багрово-синім. Згадка про власну п'яну сповідь пекла його зсередини, і це робило його скаженим. Очі його спалахнули дикою, отруйною зловтіхою.

— Ревнощі? Та я любив тебе, дурепо! Я стільки років сходжу за тобою з розуму! — загорлав Гліб, остаточно втрачаючи людську подобу й сильніше стискаючи моє зап'ястя. — Ти мала бути моєю! І заради чого ти тепер підставляєшся під удар разом із ним? Заради Вовчика? Прокинься, Олю! Ти йому не потрібна! Він уже роки як дихає іншою жінкою — своєю Марією! Він за неї трясеться, а про тебе й не згадував, поки я вчора язиком не ляпнув! Кого ти захищаєш?! Якщо ви з ним відкриєте роти — я знищу твій бізнес! Розмажу все, що ти побудувала після повернення! Мені байдуже на гроші, але ти не будеш з ним, і їй, його Марії, я теж життя не дам!

У ту ж мить з-під моєї долоні чітко й гучно пролунав голос Бориса з динаміка:

— Олю! Олю, я все чув! Я вже під'їжджаю, тримайся, цей виродок відповість за все!..

Гліб завмер, його очі дико округлилися. Блискавичним рухом загнаного щура він вирвав телефон з-під моєї руки й побачив на екрані тривалість виклику.

— Тварюка! — загорлав Гліб від безсилої люті й з усієї сили жбурнув апарат об стіну.