Гл.38 Про таємницю та вибір. Марія. 2021

Я опублікувала перші глави своєї книги в мережі під глухим, вигаданим псевдонімом. В описі додала обов'язковий рядок: «Усі збіги з реальними особами та подіями є випадковими». Це була моя єдина можливість дихати. Моя брехня на спасіння і мій єдиний щит.

Я ховала свій текст від усього світу. Але найголовніше — я ховала його від чоловіка, з яким жила тепер.

Мій теперішній чоловік не мав нічого спільного з літературою чи порожніми балачками. Він був людиною з зовсім іншого світу — жорсткого, небезпечного, загартованого дев'яностими. Колишній рекетир, який звик вирішувати будь-які питання силою, діями та авторитетом. Він оберігав мене, як найдорожчий скарб, і дарував мені абсолютну безпеку. Але водночас він жив за своїми суворими поняттями. Якби він дізнався, що я виставила на загальний огляд якісь деталі свого минулого  або того, що зараз— він би ніколи не дозволив мені писати це під своїм іменем. Для нього репутація його родини була залізобетонною, і жодні жіночі драми не мали кидати тінь на його дім.

Тому я писала потайки. Коли він їхав на свої зустрічі, або пізно вночі, коли його важка, надійна рука владно обіймала мене за талію уві сні.

Минуло всього два місяці. Одного вечора, закрившись у ванній під шум води, я оновила письменницьку сторінку. Лічильник безпристрасно висвітив цифру: 3300 переглядів. Для великого інтернету, можливо, це був лише скромний старт. Мизер у масштабах мільйонних блогів. Але для мене, яка писала свій підпільний роман, це був справжній вибух. Моя художня вигадка, замішана на реальних почуттях, ожила. Мене читали тисячі.

І саме в цей момент на заблокований екран упало повідомлення від чоловіка з минулого — того самого одруженого поета, який рік тому втік до дружини після її  ультиматуму. Він писав щось жалюгідне й плутане. Намагався виправдати своє тримісячне зникнення тоді, на початку нашого розриву, банальним баном у Фейсбуці.

Я прочитала це, і на моєму обличчі з'явилася легка, спокійна посмішка. Рік мого нового життя, місяці роботи над власною самооцінкою він спробував перекреслити технічним збоєм у соцмережі.
Я не відповіла. Просто видалила повідомлення і заблокувала номер назавжди. Його слова, які колись мали над моєю душею магічну владу, тепер стали звичайним білим шумом. Мені було байдуже.

Я вийшла з ванної кімнати. Мій чоловік сидів у кріслі, переглядаючи якісь папери. Почувши мої кроки, він підвівся, підійшов і мовчки, але міцно притягнув мене до себе. Від нього пахло дорогим парфумом, шкірою та справжньою силою.

— Все добре, маленька? — тихо запитав він, уважно вдивляючись у моє обличчя своїм важким, чіпким поглядом. — Ти якась бліда сьогодні. Щось сталося?

— Все добре, — посміхнулася я, ховаючи обличчя на його широких грудях.

Він не знав про 3300 переглядів моєї таємної книги. Але він обіймав мене так, що я точно знала: я під надійним захистом. Поруч із ним я нарешті дізналася, що таке затишок, безпека та безумовний вибір на мою користь — кожного божого дня, без жодних красивих слів та віршів.

Мій чистий аркуш був надійно схований під його крилом. А напис «усі збіги випадкові» тепер захищав не минуле, а мій новий, дуже непростий і дуже щасливий світ.