Гл. 36. Контроль. Гліб. 2021 р.

Начальник моєї служби охорони, колишній підполковник спецслужб, поклав на край дубового столу кілька аркушів А4. Це був свіжий, ще теплий після принтера біллінг мобільного номера Вовчика. На екрані мого айфона висвітилася сума, яку зняли з мого рахунку за цю послугу — для мене це були копійки, звичайна ціна за оперативність корумпованих інсайдерів у сотовій компанії. Мій безпекарь дістав роздруківку через свої канали за якихось сорок хвилин.

Я пробігся очима по рядках, і всередині все похололо.

— Він не просто комусь дзвонив, Глібе Альбертовичу, — тихо, але чітко промовив підполковник. — Дивіться сюди. О двадцять другій тридцять — дзвінок постачальнику матеріалів у столицю. Розмова тривала дві хвилини. А о двадцять третій п'ятнадцять з його номера пішло вихідне СМС-повідомлення. Ось на цей київський номер.

Я впізнав цей номер. Навіть через двадцять років я пам'ятав його перші цифри. Це був особистий мобільний Ольги.

— Тексту СМС у нас немає, оператор його не зберігає без ухвали суду, — продовжив начальник охорони. — Але сам факт зафіксовано. Він вийшов на неї.

— Вільний, — глухо кинув я, навіть не подивившись на нього.

Коли двері кабінету зачинилися, я з силою жбурнув кришталевий стакан у стіну. Віскі заляпало дорогі шпалери, а осколки з дзвоном посипалися на паркет. Лють душила мене, але за цією люттю ховався липкий, тваринний страх. Страх, якого я не відчував з часів кримінальних розборок дев'яностих.

Яка ж я сука дурна! Навіщо я розбовтав йому все в тому ресторані? Хотів потішити его? Хотів подивитися, як здригнеться цей простий будівельний майстер, коли дізнається, що я двадцять шість  років тому змонтував ту магнітофонну касету і виставив Олю зрадницею? Я був упевнений, що він зламаний невдаха. Я думав, він побоїться моїх мільйонів, мого холдингу, моєї охорони.

А Вовчик не злякався. Він пішов до Бориса, взяв контакти й написав їй.

Я гарячково підійшов до вікна, важко дихаючи. Мені було начхати на закони, мені начхати на поліцію чи суди — у мене стільки грошей, що я можу закрити будь-яку кримінальну справу. Але Борис... Борис і наше старе коло друзів — це зовсім інше. Мій сьогоднішній статус олігарха серед старих приятелів, які теж тримали серйозний бізнес у місті, свято тримався на законах вірності.

За цими законами підставити жінку свого друга, щурячим методом записати її на магнітофон і вирізати потрібні шматки через власну заздрість чи хворе кохання — це був найсмертельніший гріх. Повний бєспрєдєл. Якщо Борис пустить цю інформацію далі, якщо старе коло дізнається правду — мені кінець. Жодна серйозна людина більше не сяде зі мною за один стіл. Зі мною розірвуть усі неформальні контракти, які вирішувалися на рівні старої довіри. Мене просто помножать на нуль, я стану нерукопотисним . Якщо зараз Вовчик написав їй, що більше не винить її і знає про підставу, вони об'єднають свої розповіді. Оля підтвердить слова Володі перед Борисом. Дві детальні версії від людей, які не бачилися двадцять шість років, зійдуться в одне ідеальне звинувачення проти мене.

Я знову схопив телефон, пальці помітно тремтіли.

— Альо! — загарчав я в трубку начальника охорони. — Мені начхати, як ви це зробите. Поставте його домашній інтернет на повний перехоплення. Мені потрібно знати, чи писав він їй на електронну пошту, і що саме вона йому відповість. Якщо треба — ламайте її київське агентство, її телефони. Мені потрібен контроль над кожним їхнім кроком. Якщо ця правда вийде назовні, я вас усіх живцем у бетон закатаю!

Я скинув виклик і притиснувся лобом до холодного панорамного скла. Моя фінансова імперія, мої мільони зараз висіли на волосині. І все через мою власну пиху та язик.

#######################################################################################

1995 рік

Ольга тремтячими руками передала важку шкіряну сумку на заднє сидіння мого «БМВ». У салоні пахло дешевим автомобільним освіжувачем та липким, задушливим страхом. Я упевнено крутив кермо, час від часу кидаючи на неї швидкі, нібито стривожені погляди. Під приладовою панеллю, у напіввідкритому бардачку, тихо крутилися котушки мого портативного диктофона, ловлячи кожне слово.
— Глєбе, благаю, швидше, — голос Ольги тремтів, на очах закипали сльози. — Там усі гроші Володі. До копійки, що в сейфі були. Ти встигнеш? Вони його не чіпатимуть?
— Олю, тихо, не панікуй, — я накрив її долоню своєю вільною рукою. Цей мій жест виглядав максимально надійним, наче відданий друг намагався її підтримати. — Пацани з чужої бригади — відморозки, але не дурні. За такі бабки вони Вовку живим повернуть. Головне — діяти технічно. Я їду на стрілку один. Якщо вони побачать хвіст із нашої братви — одразу шлепнуть Вову.
— А мені що робити? Я повернуся в квартиру, буду чекати…
— Виключено! — різко перебив її я, змусивши Ольгу здригнутися. Я насупився і понизив голос до змовницького шепоту: — Твою квартиру вже пасуть. Мої пацани доповіли: біля під’їзду труться шістки чужих. А за рогом менти районні в УАЗику сидять, винюхують. Якщо ти повернешся додому, тебе або ті, або інші приймуть. Чужі візьмуть тебе в заручники, щоб із Вовки ще й бізнес вибити. Розумієш?
— Господи… — Ольга притиснула долоню до губ. — Куди мені й ти? У мене ж нікого немає в цьому місті, усі Вовчикині пацани…
— Вовчикиним пацанам зараз вірити не можна, Олю, — жорстко відрізав я. — Серед своїх щур завівся, який Вову чужим злив. Слухай мене уважно. Зараз виходиш біля метро. Ловиш приватника. Їдеш на околицю — у спальний район. Знайдеш там бабок, які квартири подобово здають без паспорта, суто за готівку. Знімеш хату на пару днів. Засядеш на дно, закриєшся зсередини і носа на вулицю не висовуй.
— А як же Вова? Як я дізнаюся?
— Як тільки знімеш хату — вийди до найближчого автомату на вулиці, кинь жетон і подзвони моєму пейджинговому оператору. Надиктуй дівчині адресу для мого абонента. Більше ніхто не повинен знати, де ти. Як тільки я викуплю Вовку і ми відірвемося від хвостів, я привезу його прямо до тебе на цю зйомну квартиру. Це заради безпеки Володі. Обіцяєш, що зробиш усе, як я сказав?
— Так, так, Глєбе, звичайно… Дякую тобі, — Ольга щиро подивилася на мене, її очі були сповнені вдячності та сліз. — Врятуй його, будь ласка. Скажи йому, що я зроблю все, як треба. Я сховаюся, я буду чекати. Нехай тільки живим повернеться.
— Все буде рівно, Олю. Вовка вибереться, — я м’яко посміхнувся їй.
Я пригальмував біля станції метро. Ольга швидко вискочила з моєї машини й майже побігла в натовп.
Я проводив її поглядом. Посмішка миттєво зникла з мого обличчя. Я поліз у бардачок, дістав диктофон і натиснув на стоп. Трохи пізніше, на студійній апаратурі свого знайомого, я акуратно наріжу цей запис.
З її переляканих фраз: «Там усі гроші Володі… я зроблю все, як треба… я сховаюся… нехай тільки живим повернеться» — я змонтую страшний монолог/