Гл.35. Оля з дев'яносто п'ятого року нарешті була вільною. Ольга. 2021

 Екран мого айфона згас, але я продовжувала стискати його в тремтячих руках. Текст СМС від невідомого номера випікся на моїй сітківці: «Олю, це Володя. Мені не потрібні твоі скелети чи пояснення, і я нічого не хочу повертати. Я просто знаю, що ти ні в чому не винна. Гліб сам усе розповів. Я знайшов твою пошту, напишу туди докладніше. Пробач мені за те, що вірив касеті». Я повільно підійшла до панорамного вікна свого офісу на Подолі. На дворі палав вечірній Київ 2021 року. За останні п’ять років я побудувала тут успішне дизайнерське агентство, навколо мене був ситий, дорогий світ, але саме зараз, після цього повідомлення, минуле наздогнало мене. Дивно, але я не відчувала болю. Не було ні люті, ні злості на Володю. Тільки глибока, щемлива ніжність і полегшення, яке я чекала двадцять шість років.

    Я заплющила очі, і спогади про осінь 1995 року накотили м'якою хвилею. Я більше не ховала їх від себе.Тоді, тієї божевільної ночі, Гліб примчав до мене, дико обертаючи очима, і наплів, що Вову захопила чужа бригада. Я  без вагань сіла в Глібову «дев'ятку» . Пам'ятаю, як плакала в машині , готова віддати все, аби тільки Володя залишився живим: «Я віддам усі гроші Володі... мені плювати на його справи... хай забирають усе! Мені потрібен тільки він, живий!».Я ж не знала, що Гліб пише все на диктофон, щоб потім дві години ювелірно моричити плівку на двокасетнику, вирізаючи свої питання. Він просто підставив нас обох із заздрості.

А наступного дня приїхав Володя. Злий, зацькований, наляканий тим, що його виставлять «лохом» перед бригадою. Він увімкнув той запис, де мій голос виривався з динаміків понівеченими шматками, звуками наче я криса, яка здає його заначку чужим пацанам. Я пам'ятаю, як ридала, як цілувала його руки, благаючи повірити, що це фальшивка Гліба. А він кричав у відповідь: «Плівка не бреше!». І вигнав мене. Тоєї ж ночі я втекла до Польщі, а потім далі в Європу.Раніше мені здавалося, що це була жорстокість. Але з роками, ставши дорослою та мудрою жінкою, я все зрозуміла. Я давно не тримала на нього зла. Ну як він міг мені повірити? Рядовий боєць у жорстокому світі дев'яностих, де репутація коштувала дорожче за життя. Навколо нього були вовки, які тільки й чекали його помилки, а тут — незаперечний доказ, мій власний голос на магнітній стрічці. Він захищав свою пацанську честь, як умів.Чверть століття ми прожили окремо. Я чула, що кримінал пішов у минуле, а Володя так і не нажив багатства, залишившись працювати звичайним майстром на будівництві. Я ніколи не шукала зустрічі, думаючи, що він досі вважає мене зрадницею. І ось тепер — це СМС.Я знову подивилася на екран телефона. Серце стукало рівно і тепло. Володя дізнався правду. Гліб, який став мільйонером, але так і залишився гниллю, п'яним вибовкав усе прямо в тому самому кабаці, де колись рушилося наше життя.Я провела пальцем по склу смартфона, відкриваючи клавіатуру. З моїх очей котилися сльози, але я посміхалася. Оля з дев'яносто п'ятого року нарешті була вільною.Я швидко набрала відповідь:«Я давно не тримаю на тебе зла, Вовчик. Я все розумію. Дякую, що написав. Я теж пам'ятаю тільки хороше».Натиснула «Надіслати» і відчула, як дощ за вікном нарешті змиває залишки минулого століття з моєї душі.