Ч. 31. Привиди минулого? Марія.Володя.

Я стояла на кухні, злегка помішуючи картоплю в пательні, але мої думки були далеко не тут. На годиннику була майже північ. Вовчик затримався після зміни на три години. Ми разом лише перший рік, і я ще тільки вчилася звикати до його графіку майстра на великих будівництвах, але така затримка була зовсім нетиповою. Він завжди дзвонив, якщо виконроб влаштовував термінову нараду чи затримували матеріали. А сьогодні його телефон був або зайнятий, або поза зоною.

Коли в коридорі нарешті тихо клацнув замок, у мене всередині відлягло. Я поспішила назустріч, навіть не встигнувши витерти руки рушником.

Вовчик переступив поріг, і я одразу відчула: щось не так. Він виглядав неймовірно втомленим, але це була не та звична фізична втома після важкого дня. У його широких плечах відчувалася дика, неприродна напруга, а в очах горів якийсь важкий, небезпечний вогонь. Ми зустрілися лише минулого року, коли він був закритим, мовчазним чоловіком із глибокими шрамами в душі. За ці місяці ми з великими зусиллями, крок за кроком побудували наш маленький, тихий затишок у цій квартирі. Я відігріла його, повернула йому смак до життя, і зараз мені було по-справжньому страшно бачити його таким, наче він знову повернувся в ту темряву, з якої я його витягла.

До того ж від нього пахло дощем і... чужим тютюновим димом. Дорогим, міцним тютюном, який точно не палили хлопці на будмайданчику.

Він роззувся і просто обійняв мене. Так міцно, наче я була єдиним його порятунком у цьому світі. Я відчула, як швидко калатає його серце в грудях під старою робочою курткою, і як ходять жовнами його щелепи.

— Вовчик… Ти чому так пізно? Щось на об'єкті сталося? — тихо запитала я, уткнувшись носом у його плече.

— Все добре, Маш. Просто зустрів старого знайомого, — його голос прозвучав занадто глухо й хрипко.

Я відсторонилася і подивилася йому прямо в обличчя. Звісно, я не повірила. Ми хоч і разом лише перший рік, але я навчилася читати його без слів. Його збиті костяшки пальців злегка тремтіли, а погляд був спрямований кудись крізь мене, у те минуле, про яке він ніколи нічого не розповідав. Що б там не сталося на цій «зустрічі», воно перевернуло все всередині мого чоловіка.

Ми сіли вечеряти, але він майже не торкався їжі. Тільки міцно тримав пальцями чашку з чебрецевим чаєм, наче намагався зігрітися. Його мобільний лежав на столі екраном донизу, і я помітила, як Вовчик час від часу косився на нього, ніби чекав на щось дуже важливе.

— Вовчик, ти зовсім нічого не їси, — я підсунула тарілку ближче, намагаючись зловити його погляд. — Ти сьогодні сам не свій. Точно все гаразд на об'єкті?

— Точно, Маш, — він змусив себе усміхнутися, і в цій усмішці було стільки прихованого болю, що в мене стислося серце. Він накрив мою долоню своєю мозолястою рукою. — Просто втомився. Новий корпус здаємо, сам знаєш, який там дурдом. Поїм і одразу за комп'ютер сяду, треба закрити пару звітів по матеріалах, бо виконроб голову відірве.

Він намагався захистити мене, захистити наше крихке, таке нове для нас щастя від тієї бурі, яка зараз вирувала в його голові. Я вирішила не тиснути на нього, хоча всередині вже оселилася липка жіноча тривога. Коли я йшла до спальні, залишаючи його на кухні біля тьмяного екрана комп'ютера, я понад усе боялася, що привиди з його минулого життя можуть зруйнувати те, що ми так трепетно будували цей перший рік.

###################

Я сидів на кухні, обхопивши пальцями теплу чашку з чебрецевим чаєм. Марія порпалася біля плити, щось тихо наспівуючи собі під ніс, і цей звуковий фон утримував мене на плаву. Я дивився на її тонку спину під м'якою тканиною халата і відчував, як усередині мене борються два різні світи. Брудний, обтяжений двома десятиліттями брехні світ Гліба, і цей — чистий, спокійний, пахнучий свіжою випічкою та затишком.

Дзвонити Олі я не став. По-перше, на годиннику була майже північ, а по-друге... що я скажу їй голосом? Сонній жінці, яка двадцять років тому викреслила мене зі свого життя після того, як я накричав на неї і виставив за двері? Голос міг здригнутися. Слова могли прозвучати не так. Телефонний дзвінок вимагав би миттєвої реакції від неї, а я не мав права знову вриватися в її простір як ураган.

Я дістав мобільний, опустив його під край столу, щоб Марія не помітила моєї напруги, і відкрив повідомлення. Пальці, звиклі до важкого інструменту на будівництві, здавалися занадто незграбними на кнопках.

Я написав коротко:
Олю, це Володя. Мені не потрібні твої скелети чи пояснення, і я нічого не хочу повертати...