Гл.34 Гліб. Грандіозна поразка. 2021

Моїй дружині двадцять шість. Коли ми заходимо у пристойні ресторани, чоловіки звертають шиї, а я шкірою відчуваю їхню липку, голодну заздрість. Кароліна ідеальна: підтягнуте тіло, бездоганні вініри, дорогі сумки, які я справно оплачую. Я дивлюся на неї й відчуваю нудоту. Їй потрібен мій рахунок у банку, мені — її молодість як статусний аксесуар. Я її не кохаю. Я взагалі нікого ніколи не кохав, окрім Ольги. Але Ольга була жінкою Володі. Була, поки я не вирішив це виправити.

Мені шістдесят. У мене є все, про що мріють. Але сьогодні я витягнув Вовку не в елітний ресторан. Я сам покликав його в цей напівтемний, прокурений кабак на околиці — старий притон часів нашої молодості. Тут тхне дешевим пивом, старою деревиною та епохою, що пішла назавжди. Я набрав його напередодні й кинув у слухавку: «Вовчик, треба перетерти. Посидимо вдвох, без зайвих вух. Давай у нашому старому місці». Я хотів влаштувати собі тріумф саме тут, на згарищі, де двадцять років тому все й почалося.  Але коли він сів за цей обшарпаний кутовий стіл, усередині мене наче плеснули кислотою. Горілка починала діяти швидко.

Володі за п'ятдесят. І він світився. Він, якого я зламав двадцять років тому в цих самих стінах, вижив. Він мимохідь розповів мені, що зійшовся з жінкою — їй сорок вісім, звичайна, домашня. І він говорив про неї з таким чортовим спокоєм, з таким справжнім, відчутним щастям в очах, якого у мене не було ні єдиної секунди в житті. Він нарешті знайшов своє особисте благополуччя. І ця картина била по мені  сильніше за старість. Шматок пирога застряг мені в горлі. Він посмів бути щасливим, поки я гнию у своїй золотій клітці.

Двадцать шість років тому я зрежисував тут шедевр. Я знав, що Вовка впертий, і звичайні плітки його не зламають. Треба було вдарити туди, де болить найбільше — по безпеці та довірі. І я приніс сюди, за цей самий кутовий стіл, ту прокляту касету.

Пам'ятаю, як слухав Вовчик мій касетний магнітофон. На плівці Ольга здавала всі його секрети. Вона чітко, буденно розповідала мені, де лежать його заначки, які суми він ховає, які в нього справи на стороні. Це звучало як вирок. Вовка тоді повірив миттєво. Для нього це було не просто інтрижкою — це було крисятництвом. Кохана жінка за його спиною патрала його схованки й зливала все його ворогу. Ольга тоді кричала, плакала, клялася, що це не її слова, але Вовчик був занадто гордим і занадто розчавленим. Він виставив її геть. Ольга поїхала. Я переміг.

І ось тепер він сидить навпроти мене в тому ж кабаці, п'є чай й благодушно посміхається своїм думкам. Моя пиха вимагала негайно знищити його спокій, здерти цю щасливу посмішку з його обличчя. Я налив собі чарку, залпом випив. Алкоголь приємно обпік горло, розв'язуючи язик і випускаючи назовні лють, що накопичувалася роками.

— Радий за тебе, Вовчик, — процедив я, дивлячись на його умиротворену фізіономію. — Нарешті знайшов собі рівню. Звичайна, домашня. Не те що Ольга, так? Ця хоч твої гроші наліво не унесе?

Володя здригнувся. Посмішка миттєво зійшла з його обличчя.
— До чого тобі згадувати Ольгу, Гліб? Це було двадцять років тому, прямо тут. Я все відпустив. Усе в минулому. Навіщо ти взагалі мене сюди покликав?

«Відпустив?!» — усередині мене все закипіло. Як він сміє відпускати те, чим я зруйнував його життя?! Маска респектабельного шістдесятирічного чоловіка остаточно тріснула. Мене понесло.

— Відпустив? — я подався вперед через стіл, скорочуючи дистанцію. — Ти завжди був лохом, Вова. Ти прожив двадцять років із думкою, що кохана жінка тебе обікрала й зрадила.Мене вже було не зупинити. Лють, заздрість і ця клята горілка виплеснулися назовні. Я хотів ударити його сильніше, хотів зруйнувати цей його спокій раз і назавжди.

Володя насупився, в його погляді з'явилося жорстке, небезпечне недоуміння:
— Я чув запис, Гліб. Вона чітко називала місця. Мою схованку під підлогою, заначку в гаражі. Звідки б ти ще дізнався про ці гроші?.— Я підставив її, Вова! — цей крик вирвався з мого горла, я ледь не перекинув власну чарку. — Усе від початку до кінця — моя брудна гра. Її не потрібні були мої мільйони. Їй потрібен був тільки ти!Володя не став кричати. Він повільно встав, нависаючи над столом. Моя пиха кудись випарувалася. У його очах з'явилося щось таке, від чого в мене, мільйонера з цілою армією охорони за дверима, похололо всередині. Я раптом згадав, ким він був тоді. І ким він залишився 

Володя слухав, його щелепа повільно стискалася, а в очах застиг дикий, невимовний жах.

— І вона повірила, Вова! Заплакала, дурна, затремтіла, врятувати тебе хотіла, щоб під кулі не підставити. І сама, своїми руками виклала мені все: «Гліб, у Вовки є заначка в гаражі, є схованка під підлогою, візьми, спаси, я потім Вові все сама поясню!». А я ж у цей момент диктофон у кишені піджака тримав на записі. А потім сів на студії й зробив геніальний монтаж. Я вирізав її слова про те, що вона хоче тебе врятувати й про ментів із бригадою. Склеїв шматки так, ніби вона буденно, цинічно зливає мені твої бабки за твоєю спиною, як остання криса. Я дві ночі підганяв частоти, щоб її голос звучав природно! Ольга тебе кохала як божевільна. Вона віддала твої заначки, щоб урятувати тебе, а ти виставив її за двері й назвав злодійкою. Я увів її у тебе з-під носа однією магнітофонною стрічкою та бритвою для монтажу! Мене, з усіма моїми мільйонами, ніхто так ніколи не кохав. А тебе, голого бійця, кохали до смерті.

Я дивився на нього й чекав. Але Володька... Володька не став бити мені морду. Він не став кричати. Він просто подивився на мене як на чумного, як на купу сміття під ногами.

 Лише жила на його шиї ходила ходуном, а пальці стислися так, що побіліли суглоби. Я бачив, як у цю секунду руйнувався весь його світ. Двадцять п'ять років його життя, його тюремні образи, його вовча параноя і хронічна недовіра до жінок — усе це щойно виявилося результатом моєї витонченої брехні.Ця пауза здалася мені вічністю. У кабаку стояла гробова тиша. А потім він повільно розтиснув кулаки.— Ти забрав у мене двадцять п'ять років віри в людей, Глібе... — його голос прозвучав настільки тихо, що я здригнувся.