Гл. 28.Без єдиного пострілу. Гліб. 2021

Двері цього задрипаного кабака зачинилися, відсікаючи дешевий музон і крики п'яної швалі, але в макітрі у мене не полегшало. Навпаки. Навалилася така тиша, що аж у вухах зазвеніло. Гробова тиша.

Я так і залишився сидіти. Руки, які ще секунду тому до білих кісточок втискалися в край столу, обм'якли. Подивився на поліроване дерево — там залишилися брудні, вологі сліди від моїх долонь. Старію, чи що? Твою мать.

Володька пішов. Не став махати кулаками. Не став горланити, бризкати слиною, обіцяти, що закопає мене в найближчій посадці чи пустить кулю в потилицю. Я ж у дев'яності й не з таких передряг виповзав, я знаю, як виглядають люди, готові вбивати. Володька вбивати не збирався. Він просто підвівся і вийшов. Спокійно так. І плечі ці його упрямі, сучі, прямі плечі… Він їх навіть не пригнув. Я ж чверть століття — сука, двадцять п'ять років! — шкуру з себе спускав, інтриги плів, бабки лопатою гріб, аби тільки цю його горду поставу зламати. Щоб він хоч раз переді мною зігнувся.

«Ти забрав у мене двадцять п'ять років віри в людей, Глібе. Я вважав тебе братом».

Сказав це тихо, майже самими губами, а в мене в черепі досі наче кувалдою по рейці гатять.

Я ж ішов сюди щоб побачити його поразку. Майстер на будівництві. І мої мільйони. А побачил знов йогоЩасливогоГорілка зробила свою справу. Я не втимався і розповів як підставив Ольгу 26 років тому.Не витримав його щасливої пики. Я хотів цієї його люті, хотів, щоб він кинувся на мене. Я думав, він залишиться стояти на руїнах свого життя, обпльований і знищений тим, що найкращий друг зробив його шматком м'яса у чужій грі.

Але він  мене переграв. Без єдиного пострілу. Взяв мою правду, скинув із себе цей чортів багаторічний панцир страху, розвернувся і пішов до своєї Марії. Живий, вільний. Щасливий.

Мене аж затрусило, до горла підкотив сухий, задушливий ком. Усе, заради чого я в молодості пішов на ту гниду, уся моя сліпа, отруйна заздрість — усе перетворилося на копійчаний непотріб. Володька знову пішов чистим. Він дізнався, що Ольга його ніколи не зраджувала, обтрусився і попер у своє нове світле майбутнє.

А я залишився сидіти в лайні. І байдуже на Володьку… Мені на нього в цю секунду стало глибоко насрати. Мені зсередини палила зовсім інша херня. Гострий, як заточка під ребра, чорний жаль до Ольги. Господи, як же мені її шкода. До виття, до хрипу. Я ж кохав її, дурепу, все життя кохав, дихати без неї не міг у нашій гребаній юності. І сам же, своїми руками, підставив її, відняв у Володьки, розтоптав її дівоче життя, прирік на самотність і сльози. Навіщо? Заради чого? Щоб зараз сидіти в кабаку і розуміти: я програв за всіма статтями. Моя велика перемога виявилася повною парашею. Ольгу вже не повернути, її молодість згоріла в моїй топці, і цю провину мені жодними бабками світу не закрити.

Я різко заліз у кишеню, висмикнув із дорогого шкіряного портмоне пачку стодоларових купюр, не рахуючи, жбурнув їх гидливо на стіл і підвівся. Ноги важили по тонні кожна. На секунду здалося, що я прямо біля цього столу й постарів на ті самі двадцять п'ять років, які зжер у Володьки.

На вулиці на мене чекав мій «мерс». Під лакованим капотом — табун коней, шкіра в салоні пахне так, що за кілометр видно: їде господар життя, серйозна людина, у якої все схвачено. Я сів за кермо, з силою захлопнув важкі двері, відрізаючи вуличний шум, і врізався пальцями в шкіряну оплітку так, що суглоби затріщали.

Мільйони на рахунках, нерухомість, повага у верхах, зв'язки, охорона… Яка ж це все хуйня. Все моє бабло в одну мить знецінилося, стало просто фарбованим папером перед тихим, гидливим поглядом Володьки. Я за свої шістдесят років навчився купувати все — суддів, ментів, заводи, баб. А от право дихати на повні груди купити не зміг. Володька йшов пішки, без копійки в кишені, але він ішов вільним. А я сидів у своєму розкішному кориті за сто тисяч баксів і задихався, як собака.

Додому їхати було тошно. Я години дві кружляв по кільцевій, вижимав газ до упору, намагався втекти від власної совісті, но стрілка бензобака і ніч все одно пригнали мене до воріт мого особняка.

Всередині — євроремонт, тиша, дорога ліпнина. Зі спальні вийшла моя молода дружина. Красива дівка, породиста, в шовках, груди назовні. Подивилася на мене, спробувала посміхнутися, полізла своїми доглянутими пальчиками моє пальто знімати, почала лепетати: «Глібушка, ти чому так пізно, я хвилювалася…»

Я завмер і подивився на неї. Холодно так, по-зимовому. І всередині піднялася глуха, скажена хвиля ненависті. За те, що вона молода. За те, що вона крутиться тут. За те, що я її ні краплі не люблю, і вона для мене — просто черговий цінник, статусна шмотка, яка доводить, що старий ще в обоймі. Я різко, жорстко перехопив її за зап'ястя і відсторонив від себе. Перед очима стояла Ольга — змучена, постаріла, зі зламаною долею. Моя Ольга, у якої я вкрав життя. А ця лялька в шовках була просто сурогатом.

— Я втомився. Буду в себе в кабінеті. Нікому не заходити, — відрізав я своїм фірмовим тоном, від якого у мене на фірмах менеджери бліднуть, і пройшов повз неї.

У кабінеті я не став вмикати люстру. У напівтемряві кімнати дійшов до сейф-бару, дістав пляшку колекційного віскаря, плеснув у бокал на палець і глуханув одним ковтком. Горло обпекло, але всередині, в самій грудині, як був ледовик, так і залишився.

Я рухнув у шкіряне крісло і вп'явся поглядом у вікно, на нічне місто. Десь там, на іншому кінці цього гребаного світу, Володька зараз обіймав свою Марію. Напевно, говорив їй якісь ніжні слова, посміхався, відчував, як із нього виходить стара гниль. Він повернув собі право кохати.

А я залишився тут. Один. У своїй золоченій клітці, намертво прикутий до власної підлості, до нерозділеного кохання і до нескінченного, рвучого серце жалю до баби, яку я втратив назавжди.