Гл. 26. Вечір напередодні. Ціна довіри. Володя. 2021.

Я звик, що люди одне одного використовують. Навіть жінки. Або саме вони в першу чергу. Це не образа, це гола математика мого минулого життя.

Коли я крутився в рекеті, світ ділився на зрозумілі категорії. Комусь я потрібен був виключно через гроші. І знаєте що? Це найчесніша позиція. Чесний, прозорий обмін. З її боку — секс і зовнішність, з мого — купюри та безпека. Жодних ілюзій, жодних фальшивих клятв. Усе суворо за прайсом.

Були й інші схеми. Комусь я допомагав витягувати бізнес, розводити терки, закривати борги. Ці люди поступово ставали друзями. Але й там в основі лежав інтерес. Ти корисний — з тобою ділять стіл.

Зона остаточно добила в мені залишки романтики. У в'язниці людська ціна падає до мінімуму. Я бачив, как ламалися міцні на вигляд мужики. Людина могла зсучитися, здати сплячого товариша або зрадити близького просто за пачку сигарет. За елементарний комфорт. Якщо ламаються там, то на волі, в ситості, зраджувати ще простіше.

Тому ревнувати для мене — це природно. Це не слабкість, це інстинкт самозбереження колишнього зека і вимагача. Контроль — єдина гарантія безпеки.

Колись у моєму житті вже була одна жінка, яка кричала про святу любов. З того часу я більше не шукав святих. Я шукав тих, з ким зрозуміла ціна договору.

****
Ми сиділи в тому самому закритому кабаку, де чверть століття тому Гліб крутив плівку на німецькому магнітофоні. Час змінив усе. На Глібу був дорогий костюм, що приховував круглий живіт, а переді мною сидів колишній я. Сивий, підтягнутий, із сухими  кулаками, що лежали на скатертині. Я пив звичайний чай, а він глушив водку — було видно, що тверезим дивитися мені в очі він більше не міг.

— Радий за тебе, Вовчик, — процедив Гліб, дивлячись на мене. — Нарешті знайшов собі рівню. Звичайна, домашня. Не те що Ольга, так? Ця хоч твої гроші наліво не унесе?

— До чого тобі згадувати Ольгу, Гліб? Це було двадцять шість років тому, прямо тут. Я все відпустив. Усе в минулому. Навіщо ти взагалі мене сюди покликав?

— Відпустив? —гаркнув Гліб. — Ти завжди був лохом, Вова. Ти прожив двадцять років із думкою, що кохана жінка тебе  зрадила.

Я примружився. Взгляд миттєво став сталевим, небезпечним, як на стрілках у дев'яності.
— Ти про що, Глібе?  Протверезій. Я сам касету слухав. 

— Я підставив її, Вова! — майже викрикнув він, подавшись уперед. — Усе від початку до кінця — моя брудна гра. Їй не потрібні були мої мільйони. Їй потрібен був тільки ти!

Я не став кричати. Я повільно встав, нависаючи над столом, і в моїх очах з'явилося те, від чого в нього, мільонера з армією охорони, похололо всередині.
— Говори. Чітко і без вилянь. Що ви тоді зробили?

— Ти так нічого й не зрозумів, Вовчик, хоч і прожив пів віку. Пам'ятаєш, як у дев'яносто п'ятому ти тикав Ользі в пику касету, а вона плакала й кричала, що це підстава? Вона ж не брехала — вона тебе від чужої бригади рятувала, бо я їй наплів, що тебе вб'ють, якщо вона не віддасть твою заначку. А на плівці, де вона каже: «Я віддам усі гроші Володі... мені плювати на його справи... хай забирають усе» — я просто вирізав свої питання!. Мені просто люто заздрісно було, що ти сильний, що Старший тебе тягне, і що така красуня на мене навіть не дивиться, — от я й помножив твою любов на нуль твоїми ж руками.

Я слухав мовчки. Моє обличчя перетворилося на кам'яну маску. Тільки жила на шиї ходила ходуном, і пальці стислися так, що побіліли суглоби. Двадцять п'ять років мого життя, мої тюремні образи, моя вовча параноя і недовіра до жінок — усе це виявилося результатом його витонченої брехні.

Я мовчав так довго, що цей шум у кабаку здався мені гробовим. А потім я повільно розтиснув кулаки.

— Ти забрав у мене двадцять шість років віри в людей, Глібе, — тихо, майже пошепки вимовив я. — Я вважав тебе братом.

Я не став його бити. Не став обіцяти закопати. Я просто повернувся і пішов до виходу. 

Я відчував, як з моєї спини прямо зараз, з кожним кроком, спадає потворний, важкий панцир старого страху. Я йшов до Марії. І я знав, що більше ніколи не дорікну їй жодним поглядом.