Глава 25: Реєстри небесної канцелярії. Володя. 2021 рік

Маша пішла в душ. Квартира наповнилася затишним, ледь чутним шумом води. Я збирався перекласти її речі з дивана, коли з-під подушки вислизнув невеликий записник у цупкій обкладинці. Він впав розгорнутим прямо мені під ноги.

Я ніколи не перевіряв її особистих речей. Повага до кордонів була в моїй крові так само міцно, як і навички виживання. Але погляд мимоволі зачепився за опис, від якого в кімнаті раптом стало нестерпно холодно.

«Я не знаю, де була ці 14 годин коми, — писала Маша рівним, дещо тремтячим почерком. — Але я пам'ятаю його. Молодий хлопець, чорнявий, з такими пронизливо-блакитними очима, що в них, здавалося, застигло небо. На ньому була потерта чорна шкірянка. Він просто стояв поруч у тому дивному мареві, і я відчувала: поки він там — я в безпеці».

Я відчув, як серце зробило той самий важкий поштовх, що й 25 років тому.  Шкірянка... Чорне волосся... Блакитні очі... 

Пальці стали важкими, але я перегорнув сторінку.

Потім хлопець почав зникати, — продовжував щоденник. — Наче розчинявся в тумані. І тоді з’явився інший. Старший. Він поклав руку мені на плече — я досі відчуваю цю вагу — і сказав: "Ще не час, Маріє. Ви ще зустрінетеся. Повертайся"».

Я повільно сів на край дивана. Повітря в легенях запекло, ніби я знову дихав тією кам'яною крихтою під обстрілами.

«Він затримав мене на мить, — дочитав я останній абзац. — І сказав: "Передай йому від мене одну річ: живи за двох, малий. І не шукай гниль там, де тебе люблять"».

Зошит випав з моїх рук.

«Не шукай гниль там, де тебе люблять...» — ці слова Саші, мого старшого брата, який загинув у дев'яносто п'ятому, тепер пекли сильніше за вогонь.

Кілька місяців тому я сам усе зіпсував. Моя вічна підозрілість, мій загнаний «звір» змусили мене влаштувати їй допит: «Ти про когось думаєш. Хто він? Я все відчуваю, у мене серце п'ять хвилин не билося». Тоді Маша  відповіла: «А ти знаєш, де я була в той самий день? Я впала в кому з четвертої вечора до шостої ранку». Вона вийшла на балкон покурити, потім винесла старий фотоальбом і показала мені нашу з Сашею фотографію дев'яносто п'ятого року. Вона плакала і казала, що бачила нас обох у своєму мареві в дев'яносто шостому.

Тоді я не повірив. Опустив щит, закрився, вирішив, що це збіг чи якась вигадка. Але зараз, тримаючи в руках цей старий блокнот із пожовклими сторінками, де її тремтячим почерком були записані договірні слова мого покійного брата, я нарешті зрозумів. Вона знала все вже тоді. А я був надто сліпим.

— Володю? Ти чого в темряві сидиш?

Я здригнувся. Маша стояла у дверях, витираючи волосся рушником. Побачивши записник на підлозі, вона завмерла. Її обличчя вмить зблідло. Вона зрозуміла: я нарешті прочитав те, від чого так довго відгороджувався.

Я підняв щоденник і повільно підвівся. Моя рука, яка ніколи не здригалася перед дулом пістолета, зараз ледь помітно тремтіла.

— То це таки правда... — голос був чужий, хрипкий. — Усе, що ти казала тоді на балконі. Про кому, про дев'яносто шостий рік... Про хлопця в шкірянці. Я не зміг повірити в це тоді, Маша. Пробач мені.

Маша затамувала подих. Напруга, яку вона несла в собі всі ці місяці після моєї відмови вірити, нарешті спала. Вона дивилася на мене — на п'ятдесятидев'ятирічного чоловіка із сивиною та важким поглядом, але тепер вона бачила, що «звір» у моїх очах мертвий. Залишився тільки її «малий».

— Володю... — прошепотіла вона.

Я підійшов до неї впритул і обхопив її обличчя руками. Тепер я розумів усе. І моє миттєве, дике тяжіння до неї, і те, чому я, навчений життям шукати підступ, врешті-решт залишився з нею.

— Саша передав мені послання через тебе, — сказав я, відчуваючи, як очі щипає від вологи. — Він знав, що я не почую його сам. Тоді, двадцять п'ять років тому, у міжчассі... йому потрібна була ти. Щоб повернути мене справжнього через чверть століття. «Живи за двох, малий»... І я більше не шукатиму гниль.

Я притиснув її до себе так міцно, ніби намагався компенсувати кожен місяць свого безглуздого скептицизму. Вона тремтіла, вчепившись у мою футболку, і я чув, як її серце б'ється в унісон з моїм.

— Значить, ми були пов'язані ще там, — прошепотіла вона мені в груди.

— Значить, нас ніхто й ніколи не зможе розлучити тут, — відповів я.

На кухні холонув чай, за вікном гуло місто зразка дві тисячі двадцять першого року, а я стояв і нарешті відчував: мій «звір» не просто затих. Він нарешті знайшов свій дім. Ми більше не шукали гниль. Ми просто жили — за двох.