Гл. 22. Нарешті разом. Спогад Марії.

22. Нарешті разом. Спогад Марії.

Ранок у квартирі пахнув міцною кавою та залізом. Володя прокидався о шостій, незмінно, ніби внутрішній годинник досі відраховував час до важливих зустрічей. Поки я доглядала останні хвилини свого спокійного сну, він уже був у кутку вітальні. 
Я увійшла до вітальні та побачила Володю, який тренувався в кутку кімнати. Штанга лягала на підлогу майже без звуку: завдяки гумовому покриттю вона не гуркотіла, оберігаючи спокій сонної оселі.
Його широкі плечі здавалися фундаментом, на якому трималася вся моя нова реальність.Добрий ранок, Володю.
Знову свої двісті разів у повній тиші? — я тихо запитала.
Він обернувся. Погляд був дивно лагідним.
— Добрий. Музика почекає, твій сон важливіший, — просто відповів він. — Поки я можу тримати цю вагу, я можу тримати твій спокій. Кава на столі.
Дай мені п'ять хвилин.
         За п'ять хвилин ми вже оба були на кухні. Я сіла навпроти. Перед ним я була справжньою — з  усмішкою та легкою  сонністю в очах.
— Ти нічого не обіцяв мені, коли ми зустрілися, — зауважила я, дивлячись на його важкі кулаки.
Володя зробив ковток кави.
— Обіцянки — це для тих, хто боїться майбутнього. Я людина діла. Ти під моїм захистом, решта — дрібниці. 

На кухні знову стало тепло. Володя, не чекаючи прохань, узяв на себе овочі. Він сидів біля вікна, зосереджено і акуратно нарізаючи продукти. Я спостерігала за ним, помішуючи м’ясо в сотейнику. Було що-то дивовижно правильне в тому, як ці руки, що щойно піднімали залізо, тепер допомагали мені із готовкою.

— Майже готово, шеф, — сказав Володя, відкладаючи ніж, але замість того, щоб повернутися до плити, дістав із кишені маленьку коробочку. — Побачив вчора, коли їздили в справах. Одразу згадав про тебе.

Всередині був тонкий браслет із крихітним паростком.
— Росток? — прошепотіла я.
— Символ того, що в нас усе тільки починається, — Володя допоміг застегнути замок на моєму зап’ясті. — Я хочу, щоб далі було тільки так: легко і по-справжньому.

За пів години ми вже завтракали. Аромат тушкованого м’яса з овочами заповнив усю кімнату. Золотиста картопля та соковита морква — все вийшло ідеальним.
— Твій внесок у цю страву був вирішальним, — усміхнулася я, підкладаючи Володі порцію.
— Просто добре сидимо, — відповів він, мигцем глянувши на браслет, що виблискував на моїй руці. — Спокійно.

Коли з завтраком було покінчено, Володя відсунув тарілку.
— Смачно було. Давай я помию посуд, а ти відпочинь.
Я розсміялася, збираючи чашки:
— Домовилися. А я поки заварю чай з м’ятою.

На кухні запанувала звичайна суета — шум води та дзенькіт ложок.

Поїдеш зі мною в місто?  - запитав Володя.Треба закрити одне питання.

Я погодилася без вагань. 
Коли ми повернулися ввечері, місто залишилося за порогом, поступаючись місцем тихій домашній рутині.