Гл. 21.Марія. Як ми почали жити разом.

Згадую   перші наші місяці зустрічей. Не все завжди було гладко. То Володя в наказовому порядку намагається змінити колір моєї помади — мовляв, занадто зухвала. То везе на вечірку до друга, який мені не подобається, погрожуючи розривом, якщо не поїду. Іноді я погоджувалася, іноді ні. Ось колір помади так і не змінила. І таких моментів було досить багато.

— З твоїм характером я б і місяця не витримала, — сказала я, і слова впали між нами, як гільзи на бетонну підлогу — дзвінко, сухо й остаточно. — Ми б спробували жити разом, а за тридцять днів ти б просто виставив мене за двері.

Я бачила, як його обличчям промайнула тінь. Це не була образа у звичайному розумінні. Його обличчя потемніло, наче під шкірою налився свинець. Так темніє небо перед штормом, який не обіцяє нічого, крім руйнувань.

У його світі визнати за собою «звичку продавлювати» — це все одно що визнати наявність зброї в кобурі. Вона просто є. Це частина системи координат. Але почути від жінки, що ця зброя робить його непридатним для близькості, було ударом під дих.

— Я це знаю, — його голос прозвучав глухо. — І я намагаюся себе контролювати.

Це було найчесніше, що він коли-небудь промовляв. Але моєї правди це не скасовувало. Його «контроль» був лише тонкою кіркою льоду над безоднею старих інстинктів.

— Десять хвилин. Не чіпай мене, — кинув він, не дивлячись на мене, і пішов у бік парної.

Двері захлопнулися. Я залишилася на кухні в тиші. Десять хвилин — це його особистий детокс. Час, за який він мав задушити в собі бажання довести мені мою неправоту моїм же методом: просто виставивши мене геть прямо зараз.

Коли він вийшов, пара ще клубочилася за його спиною, але очікуваного полегшення не сталося. Він не охолов. Навпаки, жар парної тільки вигнав внутрішню напругу на поверхню. Шкіра почервоніла, але погляд залишився крижаним і застиглим.

Він пройшов повз, важкий, як бронепоїзд, і повітря навколо нього буквально вібрувало від стримуваної сили. Він злився не на мене. Він злився на те, що я виявилася єдиною людиною, яка не побоялася намалювати його істинний портрет і повісити його перед його ж носом

— Я згодна, — сказала я тихо, коли він підійшов ближче, все ще випромінюючи небезпечний жар.

Він завмер. Його звичка «продавлювати» дала збій. Він чекав опору, умов чи контратак. А я давала йому шанс, який був потрібен нам обом.

Він думав, що я йду до нього заради сексу та вечерь. Він думав, що «підкоригував» правила гри під себе. Насправді ж я була єдиною людиною, яка бачила його справжнім — під усією цією бронею та шрамами.

— Один місяць? — перепитав він, примружившись

-- Скільки буде потрібно, — відповіла я.

Моя логіка була простою, хоча збоку могла здатися дивною. Я не збиралася терпіти його тиск, але я бачила те, чого не бачили інші. За ці місяці Володя дав мені більше тепла, ніж болю. Його турбота часто була схожа на наказ, але вона завжди була щирою. Він міг сперечатися через колір помади, але він був єдиним, хто стояв за моєю спиною стіною, коли мені справді потрібна була опора. Його намагання бути іншим, стримувати свої інстинкти заради мене — це була його власна, тиха жертва, яку я не могла ігнорувати.

Він стояв навпроти, важко дихаючи, і в цій кухонній тиші мене знову наздогнало те дивне відчуття.

Це було не просто дежавю. Це було фізичне відчуття впізнавання — ніби я знала цей поворот плечей і цей погляд ще до того, як ми вперше зустрілися в цьому житті. Усе в ньому — від манери мовчати до того, як він заповнював собою простір — здавалося мені знайомим на якомусь молекулярному рівні. Наче ми вже проходили цей шлях раніше, і зараз просто продовжували перервану колись розмову.

— Ти знову на мене так дивишся, — промовив він. Його голос став тихішим, а напруга в плечах нарешті почала спадати.

— Як? — запитала я, хоча сама знала відповідь.

— Так, ніби бачиш у мені те, чого там давно немає.

— Або те, що там було завжди, — тихо відповіла я.

Я залишилася не тому, що змирилася з його характером. А тому, що між нами було щось сильніше за його авторитарність і моє право на супротив. Це було право на ніжність, яке ми обидва заслужили, навіть якщо він ще не до кінця це розумів.

Скільки буде потрібно, — відповіла я.

Його обличчя почало розгладжуватися. Темрява відступала. Він ще не знав, що ця жінка — не просто черговий трофей, а єдина нитка, що пов'язує його з тим собою, якого він колись втратив.