Ч.16. 20 вересня 2021 року. Перші конфлікти. Мова сніданків.

20 вересня 2021 року. Перші конфлікти. Мова сніданків

Вечір почався з глухого «ні».

— Ти нікуди не підеш, — Володя навіть не підвів очей від телефону. — Я цю твою Ірку знаю, знову втягне тебе в якусь історію. Тим паче, вечір суботи, у центрі повно п’яних ідіотів.

— Ми просто хочемо посидіти в кафе, — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині все стислося від образи. — Я не питала дозволу, я просто поставила тебе до відома.

Він повільно встав із крісла. Його фігура перекрила світло з коридору, і в кімнаті вмить стало тісно. Він не кричав, не махав руками — він просто «заповнив» собою весь простір, позбавляючи мене можливості навіть думати про опір. Цей його фірмовий погляд, прямий і важкий, як бетонна плита, змусив мене позадкувати.

— Я сказав: залишаєшся вдома. Тему закрили.

Саме в цей момент мене прорвало. Слова вилетіли раніше, ніж я встигла їх обдумати.

— У тобі досі відчувається ця звичка, Володю, — тихо сказала я, дивлячись прямо в ці сталеві очі. — Звичка продавлювати людей до кінця. Поки не хрусне. І не важливо, ворог перед тобою чи жінка, яку ти нібито кохаєш. Дев'яності закінчилися, а ти все ще на «стрілці».

Він застиг. У напівтемряві кухні його очі здавалися двома темними провалами. Я побачила, як на шиї здулася жила — він немов скам'янів, намагаючись втримати всередині те, що я так необережно виштовхнула на поверхню. Повітря в кімнаті ніби закипіло.

Я знала, що зачепила за живе. Згадка про ті часи була для нього як сіль на відкриту рану. Володя мовчав. Секунди тягнулися вічністю. Я бачила, якої колосальної сили волі йому вартувало не вибухнути. Він буквально заштовхував звіра назад усередину — заради мене. Глибокий, шумний видих.

— Лягай спати, — глухо кинув він і вийшов з кімнати.

Вранці я прокинулася від звуків на кухні. Коли я зайшла, на столі вже стояв сніданок: яєчня, підсмажений хліб і дві чашки міцної кави. Володя стояв біля плити спиною до мене. Його плечі більше не були напружені, але в повітрі все ще витав осад вчорашнього вечора. Йому до болю не сподобалося, що я нагадала про його минуле, але виправдовуватися чи сперечатися він не став. Цей сніданок був його мовою. Його мовчазним способом показати турботу.

Коли сніданок було закінчено, він відсунув порожню чашку і поклав на край столу гроші.

— Викличеш собі нормальну машину, — він нарешті підняв на мене погляд. У ньому вже не було тієї люті, лише глуха втома людини, яка все життя воювала і тепер вчиться просто домовлятися. — І набери мені, коли збиратимешся назад. Просто щоб я знав.

Я підійшла до нього зі спини і поклала руку на його жорстке, кам'яне плече. Володя повільно підняв свою руку — важку, з широкою долонею — і накрив нею мою, міцно притискаючи мою долоню до свого плеча.

Він нічого не сказав. У цій тиші було більше сенсу, ніж у будь-яких словах. У цьому жесті було його визнання, його незграбне «пробач» і обіцянка, що він буде старатися.

Звір був знову замкнений у клітці. Принаймні, на сьогодні.