Ч. 15.Володя. Ренген: спогад про перші зустрічі

Я дивився на вогонь і згадував нашу першу зустріч. Тоді Марія вперше розповіла мені історію про свого поета. Я слухав, а всередині клацнув запобіжник. Мої 90-ті нікуди не поділися — менти тоді поклали стільки пацанів, що я звик кожного зустрічного рентгеном пробивати.

— Він часом не з ментів був? — спитав я сухо.

Марія аж здригнулася:

— До чого тут вони? Просто поет…

Вона тоді не розуміла, що я шукав у її минулому гниль. Привидів тих, хто тримав нас на мушці. Коли зустрілися  вдруге, я ще не розумів, як вона дозволила цьому поету винести з душі все під нуль? 

— Римувати — це не мазу тягнути, — відрізав я. — У нього замість хребта мокра мотузка. Покористувався тобою, поки чоловік на тебе не звертав уваги, і дезертирував. Гниль як вона є. У нас це називалося мародерством: зайти в дім, де впав паркан, і винести все цінне, поки господарі у сварці. Не рятував він тебе з пекла — просто ласував чужою бідою. Покористувався і дезертирував до жінки, щойно стало важко.

Мої слова лягли між нами бетонними блоками. Я бачив, як до неї доходить: її «трагедія» була звичайним гоп-стопом дешевого злодія.

— Ти правий, Володю, — тихо сказала вона, і цей спокійний голос різав сильніше за крик. — Це було мародерство. Чисте, класичне мародерство. А я сама відчинила двері й допомогла.

Вона гірко всміхнулася, дивлячись на свої долоні. Марія мовчки спостерігала, як я підкидаю гілля у вогонь. Коли я закінчив про мародерів і дезертирів, вона навіть не здригнулася. Просто дістала цигарку, прикурила від вуглинки і випустила дим у бік темряви.

— «Виніс усе цінне»… — повторила вона мої слова, і в її голосі почулася ледь помітна усмішка. — Знаєш, я так довго придумувала назви цій порожнечі, щоб не збожеволіти. Називала це «трагедією», «іспитом». А це був просто дезертир, який злякався першого ж серйозного дощу. Ти бачиш фундамент, а я бачила декорації. Тепер вони згоріли. Він просто показав мені, де в моєму домі були гнилі дошки. Ті, на які я роками боялася наступати. Тепер я хоча б знаю, де провалюся, а де стоятиму твердо. 

Вона затягнулася і знову відвернулася до вогню.

— Тож не треба напружувати м’язи. Він зробив мені послугу — просто прибрав сміття, яке я називала життям. Тепер тут принаймні чисто.

Вона загасила цигарку й подивилася мені в очі. Погляд став холодним і тверезим.

— Знаєш, — каже, — може, воно й треба було? Гнилі дошки мали провалитися, щоб я опинилася тут. З тобою.

Кулаки самі розтиснулися. Це була пряма атака щирістю — небезпечніша за будь-яку засідку. У моїй системі координат були тільки «ворог» і «свій». А куди вписати жінку, яка дякує своєму пеклу за зустріч зі мною?

— Дорога ціна за одну зустріч, — видавив я.

— Ціна як ціна, — вона знизала плечима. — Питання в тому, чи вартий того результат.

Стало прохолодно. Вітер від річки потягнув вогкістю — тією самою, яку я відчував кістками ще з дев’яностих. Я підвівся, зняв свою важку куртку, що пахла тютюном, багаттям і старого шкірою, і накинув їй на плечі. Вона була їй завеликою. Марія в ній одразу стала маленькою, майже тендітною, захованою в мій грубий світ, як у панцир.

— Змерзнеш, — буркнув я, сідаючи поруч, але вже ближче.

Вона не дякувала. Просто дужче загорнулася в неї, вдихаючи запах моєї реальності, і на мить заплющила очі.

— Тепло, — тихо промовила вона. — І нарешті не дує.

Я подивився на вогонь. Тепер я не шукав у ній гниль. Вперше за купу років мені захотілося не шукати, а просто повірити. Будувати на попелищі легше — принаймні, тепер ми обоє знали, де справжня земля.

А через 9 місяців вона знайшла моє старе фото. З юністі. І впізнала мене. Того, кого бачила за межею.