Гл. 13.Чай з шипшиною та енергетичні вампіри.

Я добре знала, як це буває. Коли всередині спалахує наднова зірка, коли почуття несеться на тебе зі швидкістю метеора, засліплюючи все навколо. Таке кохання неможливо втримати в собі — воно виривається назовні криком, пристрастю, божевіллям. Але метеори швидко згорають. Вони залишають по собі лише попіл і порожнечу, в якій стає важко дихати.

На початку я чітко розуміла: я не закохана. Не було того звичного хаосу в думках чи солодкого заціпеніння. Був лише Володя — спокійний, сильний, надійний, як скеля, об яку розбиваються будь-які шторми.

Минали місяці. Дні складалися в тижні, а тижні — у спільні вечори. І одного разу, спостерігаючи за тим, як він зосереджено заварює чай, я спіймала себе на дивній думці: я люблю його. Це усвідомлення не вдарило мене струмом, воно прийшло м’яко, як світанок. Я полюбила його за те, як він мовчки підставляв плече, за безмежну повагу до моїх кордонів і за увагу до кожної моєї тривоги.

І, нарешті, за цей чай... Його особливий рецепт: терпкий каркаде, м’ята, ромашка та шипшина. Цим напоєм він не просто напував мене — він мене «відпаював», витягував із виснаження, лікував душу, яка надто довго була на самоті. Дивно, але я не розчинялася в ньому. У мене залишалося моє життя, мої інтереси, моя незалежність. Але щоразу я з дивним полегшенням поверталася до нього. Знову і знову.

Проте старі тіні іноді давали про себе знати. Якось я згадала слова, які колись боляче в’їлися в пам’ять: мій колишній чоловік казав, що коли я поруч, я ніби забираю у нього сили, віднімаю його енергію.

Я подивилася на Володю і, не втримавшись, запитала про те, що гризло мене роками:
— Володю, скажи чесно... я не віднімаю у тебе енергію? Мій колишній завжди казав, що я його виснажую.

Володя зупинився, глянув на мене, як на дитину, що каже дурниці, і просто всміхнувся:

— Знаєш, Маріє, я б і сам зараз у кого-небудь що-небудь відняв, — він зробив паузу і додав із хитринкою в очах: — Кусок ковбаси, наприклад. Як той отець Федір у Ільфа і Петрова.

Він підійшов ближче, поставив чай і спокійно додав:

— Не видумуй. Ти мені нічого не винна, і нічого ти не віднімаєш. Пий краще чай, поки гарячий.

Я дивилася на пару над чашкою і раптом зрозуміла: почуття провини, яке я тягла роками, зникло. Просто випарувалося після його слів. Мені стало так легко, ніби я скинула важку мокру шинель. Виявилося, що все просто. Мені не треба було нічого доводити. Треба було просто бути поруч із людиною, яка тебе цінує.

Поступово я змінювалася. Відтанула. Навіть очі почали сяяти якось інакше. Якось увечері Володя довго спостерігав за мною, а потім тихо запитав:

— Маріє, коли ти була такою?

— З дев'ятнадцяти до двадцяти трьох, — відповіла я. — До заміжжя.

Володя мовчки підійшов і обійняв мене. Міцно, ніби захищаючи ту дівчину, якою я колись була.

— Нічого собі, — промовив він мені у волосся. — Це ж як глибоко мені довелося копати, щоб тебе звідти дістати. Майже археологічні розкопки. Добре, що дістав. Тепер нікому не віддам.