Гл. 12. Мій тихий острів. Марія.

Він заходив у кімнату, і навіть повітря ставало іншим — густим, надійним, безпечним. Володимир не шукав вишуканих слів, він просто робив те, що мав робити чоловік: повертав мене до тепла.

— Тримай, — він ставив на столик велику чашку.

Це був наш ритуал. Чай із м'яти та ромашки — щоб заспокоїти душу, і обов'язково каркаде — щоб серце знову згадало свій справжній колір. Яскраво-червоний, як саме життя. Я дивилася на його великі, спокійні руки й відчувала, як минуле відступає. 

Володимир вмикав музику. З динаміків лився хрипкий, чесний голос Жеки. Ці пісні були про нас — про тих, хто пройшов крізь шторми дев’яностих і нульових, хто втрачав і знаходив. Під «Я як листок» або «Між небом і землею» я відчувала, як мої внутрішні тріщини затягуються.

Він підходив зі спини, і його обійми були міцнішими за будь-яку броню. У цих обіймах я нарешті отримала своє право на ніжність.

— Все добре? — тихо питав він, притискаючи мене до себе.
— Так, — відповідала я, ховаючи обличчя на його плечі.

Я оберігала його. Не розповідала про те, як глибоко в мені ще відгукується той «коридор» і скільки зусиль коштувало спалити мости до минулого. Це була моя таємниця. Моя сповідь лишалася на папері, а йому я віддавала лише світло.

Потім була ванна, келих вина на краю білої емалі та аромат моїх улюблених парфумів, що змішувався з парою. Володимир створив для мене рай із простих речей: прогулянок за руку, спільних вечерь і тиші, в якій не було страшно.

На початку цієї глави мого життя був тільки він. Мій Володимир. І я знала: що б не трапилося за стінами нашого дому, тут я назавжди захищена його любов'ю.