Гл. 12. Продовження. Володя

 Хто це? — прошепотіла вона, торкаючись пальцем Сашка.
— Це ми з братом, — буркнув я. — За рік до аварії. Але до чого тут фото?

Вона подивилася мені прямо в душу, і в її очах я побачив холод тієї самої порожнечі:
— Там... де вимкнули світло... він не посміхався.

Мене наче струмом пробило.
— Сашко загинув ще до того, як я влетів у кювет! — я схопив її за плечі, голос зірвався на хрип. — Звідки ти... Хто тобі це злив? Це було наше діло. Тільки моє і його!

— Він стояв поруч із тобою там, у темряві, — спокійно вела вона далі, не кліпаючи. — На ньому була ця сама куртка, тільки розстебнута. Він був дуже серйозним. Він... він просто взяв і виштовхнув тебе назад, Володю. Викинув тебе в життя, як пір'їнку. А я залишилася. Я стояла там і дивилася, як ти зникаєш, а він підійшов до мене. Він просив передати: «Живи за двох, малий. І не шукай гниль там, де тебе люблять».

Я розтиснув пальці. Плечі опустилися самі собою. Альбом вислизнув з рук і важко гепнувся на килим. «Малий»... Це слово було нашим паролем. Ніхто в моєму теперішньому житті не міг цього знати. Весь мій захист, уся ця броня з підозр, яку я нарощував дев'ять місяців, що ми разом, розсипалася в пил.

★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★★

Десяте жовтня дев'яносто шостого року видалося сірим, наче бетонна стіна. Дрібна мряка висіла в повітрі, змішуючись із запахом паленої гуми та дешевого бензину. У ті роки час не йшов — він мчав, збиваючи з ніг тих, хто не встигав застрибнути в броньовані «Мерседеси».

Він

Йому було 34. У бардачку його «кабана» лежав ТТ, у кишені — пачка доларів, туго перетягнута гумкою, а в голові — гул від нескінченних терок і переділів. Він був молодим, зухвалим і вважав себе безсмертним.— Жени! — крикнув напарник із заднього сидіння, перезаряджаючи обойму. — Тікаємо!Позаду вили сирени, що чергувалися зі свистом куль, які рикошетили від кузова. Він витиснув газ до упору. Спідометр зашкалював, Бориспільська траса перетворилася на розмиту сіру смугу.О 16:12 він пішов на обгін фури. Різкий маневр, вереск гальм і зустрічне світло фар, що засліпило його на мить.Удар був такої сили, що світ просто перестав існувати. Свідомість вилетіла з тіла раніше, ніж метал зім'явся в ліпёшку.16:15. Тиша.Його серце зупинилося. Він не бачив тунелів і яскравого світла. Він побачив холодний, сталевий туман. Він стояв на узбіччі дороги, якої не було на карті. Поруч диміли залишки машини, але болю не було. Тільки моторошний, нелюдський холод.Раптом із туману вийшов брат. Він мав дивний вигляд — спокійний, без жодної подряпини, у тій самій куртці, яку подарувала їм мати. Брат поклав руку йому на плече. Його долоня була гарячою, як сонце.— Не час, малий, — сказав брат. — Подивися туди.І він подивився. За кілька кроків, у тому самому тумані, стояла дівчина. Вона була в чомусь світлому, легкому, абсолютно не підхожому для цієї брудної осінньої траси.  Вона простягала до нього руки, наче намагаючись намацати дорогу в темряві.Він хотів підійти, схопити її, захистити від цього холоду, але брат утримав його.— Запам'ятай її. Тобі за неї ще дихати. А тепер — назад.

Вона

У цей самий час, на іншому кінці області, я сиділа в салоні білого таксі. На задньому сидінні лежала весільна сукня — хмарина дорогого мережива та фатину.. Життя було розплановане до дрібниць.Я дивилася у вікно на мокрі дерева. О 16:00 у мене раптово заклало вуха. Серце забилося часто-часто, а потім усередині ніби луснула струна.— Дівчино, вам погано? — запитав водій.Я не встигла відповісти. Спалах болю у скронях — і я провалилася. Я не померла. Моє серце продовжувало битися, відраховуючи секунди, але душа зірвалася з якоря.Я опинилася в дивному місці. Сріблясте сяйво, туман і запах озону. Я брела в цій порожнечі, не відчуваючи ніг. Було страшно, поки я не побачила його. Молодого хлопця в шкіряній куртці, з обличчям, посіченим люттю та страхом. Поруч із ним стояла тінь — висока, спокійна.Я відчула цей контакт. Немов електричний розряд прошив нас обох у цю мить. Його п'ять хвилин смерті та мої перші хвилини коми з'єдналися в одну точку. Ми були двома уламками однієї катастрофи.Я хотіла крикнути йому, що я тут, що мені холодно, але тінь поруч із ним указала на мене, і хлопець почав зникати, танути в тумані.— Зачекай! — прошепотіла я.Але він пішов. Його вирвали назад у світ болю та перестрілок. А я залишилася. Попереду були чотирнадцять годин порожнечі.