Гл. 10. 12 жовтня 2021 року. Володя.

Ми сиділи вдвох, і повітря в хаті було таке, що хоч ножем ріж. 12 жовтня — цей день мене завжди випалював, наче праскою по шкірі. А її ця манера «зникати», навіть коли вона поруч, тільки підливала бензину в багаття. Мене накривало. Ревнощі паршива штука. Я не міг терпіти, коли вона «йде в туман», коли очі стають скляними, порожніми. Як зараз.

Я різко підірвався з місця, нервово шукаючи в кишенях «Зіппо». Голос сів, став хрипким від люті, яку я ледве стримував:
— Ти знову за своє! Знову цей погляд у нікуди. Думаєш, я лох і нічого не викупаю? Я, може, й псих,  але я не лох. Я все життя нюхом чув підставу за кілометр — робота була така. Мені твої казки про втому не конають. Кажи по суті: хто він? Кого ти там у своїй голові малюєш, коли лежиш зі мною, а сама — десь на іншій планеті?

— Ти нічого не розумієш... — тихо видавила вона, втупившись у підлогу.

— Це я не розумію?! — я перебив її, нависши над нею так, щоб вона відчувала мій подих. — У мене серце не стукало п’ять хвилин. П’ять хвилин повної темряви, коли мене, шмат м'яса, витягали з понівеченого «мерса» під вогнем. Саме в цей день, двадцять п’ять років тому. Я за край зазирнув і повернувся. Після такого людей бачиш наскрізь, як рентген. І я бачу, що ти ведеш подвійну гру. З
Марія нарешті підняла голову і вліпила свій погляд прямо в мої очі.
— П’ять хвилин? Ти реально хизуєшся своїми п’ятьма хвилинами? А як щодо моєї коми? Ти хоч раз замислювався, де я була з четвертої вечора до шостої ранку того ж дня, перед тим як вийти за іншого? Чому я там опинилася?

Я стиснув зуби так, що аж щелепи звело.
— Твоя кома — це інша тема, — відрізав я. — Ти була в чистоті, під наглядом лікарів, на білих простирадлах. У тебе серце билося, чуєш? Воно працювало! Твій мотор не глох, на відміну від мого.

— Воно билося, так, — кивнула вона. — Але мене там не було! Чотирнадцять годин я вешталася в тій самій порожнечі, що і ти. Тіло дихало, а душа... душа зависла в тому коридорі. Тож затям: я не зраджую тобі з якимось типом. Я «зраджую» тобі зі своєю смертю, яка тривала чотирнадцять годин. Я вже двадцять п’ять років не можу повернутися звідти повністю.

Я замовк. Сигарета диміла в пальцях, обпікаючи шкіру, але я не відчував. Весь цей тиск у плечах, ця готовність до удару почали кудись зникати.
— То ти хочеш сказати... що цей твій погляд у нікуди — це не про якогось колишнього? — пробурчав я, вже без колишнього наїзду.

Замість відповіді Марія підійшла до полиці й витягла старий альбом. Почала гортати, поки не зупинилася на одному фото: там я, ще пацан у косусі, зухв.ало скалюся в камеру. Підпис: «11 жовтня 1996 року». За день до того пекла.
— Хто це? — прошепотіла вона.