Гл. 9. Спогад Марії: Інвентаризація.

Хвороба звалила його з ніг раптово, наче підступний удар у спину. Він лежав у великій, дорогій, але болісно порожній квартирі. Колись тут було тепло — була сім’я, була жінка, було життя, звуки якого він сприймав як належне. Тепер у цих кімнатах панувало лише гулке відлуння того, що він незворотно втратив. Раз на добу заходив старий друг — людина з того ж загартованого минулого. Короткий кивок, передача ліків, сухе «тримайся». Щойно за другом клацав замок, квартира знову ставала склепом. Він боявся померти на самоті в інтервалі між цими візитами, боявся стати нічим у цій стерильній тиші.

Я запитала: «Ти справляєшся чи прийти допомогти?», бо сама знала ціну цієї порожнечі. За пів року до їхньої зустрічі я теж була в полоні хвороби, тиждень не встаючи з ліжка у власній самотності. Саме тому вона не змогла залишити його одного. І саме тому він, попри всю свою гордість, хрипко відповів: «Приходь».

Я увійшла, і звуки в квартирі змінилися. Шум води на кухні, мірний стукіт ножа — ці живі речі почали витісняти привидів минулого. Він спостерігав за нею з ліжка — виснажений, але з тим самим пронизливим поглядом. Він залишався чоловіком; він не просив жалю. Я підійшла з тарілкою їжі й тихо сказала:
— Не бійся. Такі, як ти, довго не хворіють. Твоя порода зроблена з іншого тіста.

Він мовчки дивився на неї. Я ще не знала його історії, але відчула головне — його стержень. Тоді він зрозумів, що тиша відступила.

Через деякий час він спробував мене замінити. Я не була «його типом» жінки.  Він шукав легших сценаріїв, але кожного разу, коли інша жінка з’являлася в його домі, він відчував лише роздратування. . Він не зміг.

Минуло пів року. Межа між щирістю та алкоголем стала майже прозорою в тиші після близькості. Я промовила те, що довго таїла в собі:
— Насправді кожна жінка хоче, щоб її чоловік був сильнішим за неї.

Він не відповів одразу. Він повернувся і подивився на мене— довго, здивовано і гранично оцінююче. У цьому погляді було все: спогад про його безпорадність, його невдала втеча до інших жінок і усвідомлення, що вона нарешті прийняла його «темну» сторону. Це була остаточна інвентаризація їхніх почуттів.

Він нічого не сказав. Він залишився джентльменом — стриманим і бережним. Його мовчання було найвищою формою капітуляції. Марія відчула, як по щоках покотилися сльози. Стіна нарешті впала. Вони обоє були «не тими», але вони стали єдиними.