Глава 8. Володя та Марія. Спогад про 90-ті.

Ми йшли вечірньою вулицею. Я вже давно перестала помічати його звичку триматися ближче до стін і мимохідь зазирати в салони припаркованих авто. Це було десь на рівні інстинктів — як у старого пса, який навіть у ситості чекає на удар. Він давно не мав стосунку до того світу, змінив гардероб і манери, але очі залишилися колишніми.
Біля перехрестя, за крок від його старого будинку, він раптом збився з кроку. Завмер буквально на секунду, дивлячись на звичайний бордюр, наче там досі лежало щось видиме лише йому. Я відчула, як пальці на моєму плечі злегка заніміли.
— Тут усе було по-іншому, — сказав він тихо, не повертаючи голови. Голос був сухим, позбавленим будь-яких емоцій. — Ніяких офісів. Просто під’їжджала машина, виходили люди. Все відбувалося тут, на очах у перехожих.
Він нарешті подивився на мене. У світлі вуличного ліхтаря його обличчя здавалося втомленим.
— Мені приносили сюди кейси. Важкі, обтягнуті дешевою шкірою. Я ніколи їх не відкривав. Знаєш, чому? Бо якщо ти почав рахувати гроші прямо на асфальті — ти вже «поплив». Ти показав, що ти нервуєш, що ти не впевнений у тих, хто стоїть навпроти. А в тих розкладах страх відчували за кілометр.
Він криво всміхнувся, але очі залишалися серйозними.
— Помилка в сумі — це була просто технічна затримка. Її можна було закрити наступного дня. А от помилка в людині… Це не виправлялося. Якщо ти взяв цей кейс, ти автоматично підписався під усім, що всередині. І якщо там виявлявся «лялька» або недорахунок, ти вже не йшов у суд. Ти просто не повертався додому. Життя важило менше, ніж той кейс, але ніхто про це не кричав на кожному кроці. Просто знали — і все.
Він на мить завагався. Мені здалося, він згадає когось конкретного, кого «не дорахувалися» після такої зустрічі на цьому самому перехресті. Але він лише міцніше стиснув мою руку, повертаючи себе в реальність.
— Була тут одна історія… — почав він, але одразу обірвав себе. — А, неважливо. Давно це було. Зараз тут кав’ярні, бачиш? Все культурно.
Він потягнув мене далі, і я відчула, як напруга в його руці поступово зникає. Він знову став моїм спокійним, успішним чоловіком. Тільки погляд продовжував автоматично сканувати темні під’їзди, які ми проходили повз.