Глава 8. Спогад.

Ми йшли вечірньою вулицею, і я зауважила, як він мимохідь просканував поглядом кожну машину, припарковану біля тротуару. Це було вже на рівні рефлексу, вшитого в підкірку. На мить він сповільнився, глянув на звичайне перехрестя біля свого старого будинку, і я зрозуміла — його знову «пробило» на спогад.

(Його внутрішній спалах):
Це не були кабінети. Все вирішувалося тут, на асфальті, під відкритим небом. Чемодани з грошима передавали прямо на вулиці, за кілька кроків від власного під’їзду. Жодних лічильних машин, жодного пафосу. Він ніколи не перераховував купюри. Просто брав кейс, відчуваючи його вагу, і зазирав людині в очі. У тому світі панувала інша арифметика: помилка в цифрі не варта була нічого, а помилка в довірі вартувала життя. Якщо ти почав рахувати гроші на місці — ти вже показав страх. Якщо ти помилився в людині — ти вже покійник. Життя важило менше, ніж той кейс, але ставка була максимальною.

Я відчула, як його рука на моєму плечі ледь помітно напружилася.

— Колись тут усе було інакше, — глухо сказав він, не дивлячись на мене. — Навколо мене було дуже багато грошей. Мені їх приносили самі, прямо сюди, на ці вулиці. Просто підходили й віддавали. Потрібно було тільки взяти й піти.

Він зупинився і нарешті подивився мені в очі — серйозно, без тіні посмішки.

— Я ніколи їх не рахував. Нле було сенсу. Бо в тих розкладах ціною будь-якої помилки була не репутація і не посада. Ціною було життя.

Він на мить завагався, наче хотів розповісти про один конкретний кейс, який так і не був відкритий, але потім просто потягнув мене далі за руку.

— Але тобі краще про таке не знати. Це була зовсім інша гра.