Ч. 6: Поетичні "терки" колишнього..

Того вечора я залишилася вдома і гортала стрічку. Фейсбук, як старий архіваріус, підкинув знахідку — пост мого колишнього «генія» .

Сім років тому він прийшов до мене як до філолога: потрібна була фактура для книги, архіви, коріння. Я свою роботу зробила чисто. Він тоді виставив сухий звіт, де серед списку «технічного персоналу» з п’яти дівчат фігурувало і моє прізвище. Робоча масовка, нічого особистого.

І ось, через сім років, поет вирішив поностальгувати. Репостнув той спогад — мовляв, дивіться, з яких високих матерій усе починалося. Витягнув скелета з шафи й сам виставив його на вітрину. Я побачила це випадково і поставила лайк. Чисто як квитанцію: «Прийнято. Пам’ятаю. Працювали».

Хто ж знав, що один мій клік викличе в його ідеальному сімейному всесвіті коротке замикання. Його домашня «служба безпеки» зреагувала миттєво. Прізвище спрацювало як тригер, і почалася паніка рівня «алярм». Мій «герой» кинувся зносити пост, зачищати коментарі, видаляти тексти під нуль — наче він не книжку колись писав, а готував теракт, докази якого треба терміново спалити.

А вже наступного дня він вивалив у мережу чергову порцію патоки. Філософський опус про чоловіків — «сіль землі», які грудьми стоять за спокій своїх дружин. Такий собі лицарський маніфест, загорнутий у високі метафори.

Я читала це і згадувала, як він колись обожнював Фредді Мерк’юрі з його вічним «The Show Must Go On». Дивилася на цей цирк і думала: «Ну ти й фраєр». Ти ж сам щойно з пафосом оголосив: «Я знову виходжу на сцену!». Але щойно побачив глядача — злякався, кинув мікрофон і побіг за куліси, перечепившись у темряві об власну дружину.

За красивими словами про «берегиню вогнища» виразно прочитувалася явка з повинною на власній кухні. Це не був пост про цінності. Це був звичайний прогин. Вибачення на колінах за той мій лайк.

Можна написати хоч сотню постів про «святих чоловіків», але ми обоє знаємо правду: ти просто тер усе під нуль, бо боявся шмону. Один мій клік — і весь твій фасад посипався.

Для моєї книги цей епізод — лише короткий штрих до портрета переляканого «класика». Він залишився зі своєю «сіллю» і своєю панікою. А я — зі своєю свободою.

Справу здано в архів. Тема закрита. Рухаємося далі.