Ч.5. Мій дужий чоловік.

Мені подобалося, як багато місця він займав у цьому світі. Не просто фізично — він наче заповнював собою весь простір довкола, витісняючи все зайве, тривожне, дріб'язкове. Коли він пригортав мене, я відчувала не просто обійми — я відчувала стіну. Глуху, надійну стіну, що відгороджувала мене від усього зовнішнього шуму.

Це було так несподівано. Я, що звикла бути натхненням, витонченим образом, далекою зіркою… раптом дозволила собі найбільше диво у світі: стати просто жінкою. Не музою, яку оспівують у сонетах, а тією, яку просто кохають і захищають.

Навіть у його спорті була якась первісна, чесна краса. Дивитися, як він витискає штангу — шістдесят кілограмів, раз за разом, двісті повторень… У його віці це здавалося неймовірним, майже неможливим. Але в ньому взагалі було багато того, що не вкладалося в звичні рамки.

Він не читав мені віршів. Він просто був поруч. І в цьому його мовчанні, у скупих розповідях про «лихі дев'яності», про кримінальні розбірки, про друзів, які назавжди залишилися там, у молодості, було більше сенсу, ніж у всіх майстерно заримованих словах мого колишнього. Його минуле дихало величчю і відсутністю страху, від якого хололо в грудях.

Коли я вперше торкнулася його, він завмер.
— У тебе чарівні руки, — промовив він тихо, наче намагаючись розгадати якусь таємницю. — Що з ними не так?
Я посміхнулася про себе.
— Це просто ніжність, — відповіла я, відчуваючи, як це слово нарешті набуває справжнього змісту. — Звичайна жіноча ніжність.