Ч.5. Мій дужий чоловік. Марія.

Мені подобалося, як багато місця він займав у цьому світі. Не просто фізично — він наче заповнював собою весь простір довкола, витісняючи все зайве, тривожне, дріб'язкове. Коли він пригортав мене, я відчувала не просто обійми — я відчувала стіну. Глуху, надійну стіну, що відгороджувала мене від усього зовнішнього шуму.

Це було так несподівано. Я, що звикла бути натхненням, витонченим образом, далекою зіркою… раптом дозволила собі найбільше диво у світі: стати просто жінкою. Не музою, яку оспівують у сонетах, а тією, яку просто кохають і захищають.

Навіть у його спорті була якась первісна, чесна краса. Дивитися, як він витискає штангу — шістдесят кілограмів, раз за разом, двісті повторень… У його віці це здавалося неймовірним, майже неможливим. Але в ньому взагалі було багато того, що не вкладалося в звичні рамки.

Він не читав мені віршів. Він просто був поруч. І в цьому його мовчанні, у скупих розповідях про «лихі дев'яності», про кримінальні розбірки, про друзів, які назавжди залишилися там, у молодості, було більше сенсу, ніж у всіх майстерно заримованих словах мого колишнього. Його минуле дихало величчю і відсутністю страху, від якого хололо в грудях.

Коли я вперше торкнулася його, він завмер.
— У тебе чарівні руки, — промовив він тихо, наче намагаючись розгадати якусь таємницю. — Що з ними не так?
Я посміхнулася про себе.
— Це просто ніжність, — відповіла я, відчуваючи, як це слово нарешті набуває справжнього змісту. — Звичайна жіноча ніжність.

У його світі все було простішим, вагомішим, позбавленим поетичної мішури. Я згадала сотні красивих слів, які чула раніше від інших, і раптом мені захотілося поділитися цим із ним — просто щоб відчути різницю.

Я подивилася на нього і сказала:
— Знаєш, мені колись казали: «У тебе такі глибокі очі, що в них тонуть зорі».

Володя лише посміхнувся своєю спокійною, ледь іронічною посмішкою.
— Схоже, цей хлопець так увлекся глибиною, що побоявся навчитися плавати, — відповів він.

— А ти не боїшся? — запитала я, заглядаючи в його обличчя.

Він пригорнув мене ближче, і в цьому русі було стільки впевненої сили, що будь-які метафори здалися зайвими.
— Мені достатньо твого «доброго ранку», — тихо сказав він. — Мені не потрібні метафори.