Гл. 1. 10 жовтня 1996 -10 жовтня 2021 року. 5 хвилин та 14 годин. Марія.

.

Цінуйте не того, хто оспівує ваш політ, а того, хто підхопить вас біля землі.

10 жовтня 1996 р. В цей день час для мене перестав бути лінійним. Чотири години вечора. Сонце того дня було якимсь особливо жовтим, наче вицвіла фотографія. Я пам’ятаю шелест сухого листя і раптову порожнечу. А потім — тиша. Велика, густа тиша, що тривала до шостої ранку наступного дня. Чотирнадцять годин, які я провела в іншому вимірі.

Там не було світла в кінці тунелю. Був туман. Сірий, в’язкий, як кисіль. І в цьому тумані був він.

Я бачила його так само чітко, як зараз бачу чоловіка навпроти. Хлопець у шкіряній куртці. Чорне, трохи розпатлане волосся, різкий розворот плечей. Він повернувся до мене, його очі були кольору неба. Я пішла до нього. Я відчувала його присутність кожною клітиною свого неіснуючого там тіла. Він був моїм орієнтиром. Поки він був там, мені не було страшно. Сама його постать у тій шкірянці була обіцянкою: життя триває, просто зачекай.Поруч з ним був чоловік трохи старший. Потім хлопець зник. А той, що був старшим,   сказав: "Ти його ще зустрінеш. Ще не час."

10 жовтня 2021 року

Двадцять п'ять років потому я все ще  час від часу шукала у натовпі цей погляд. І ось тепер, 10 жовтня 2021 року, я лежала в ліжку з чоловіком, якого зустріла не так давно. Але моє підсвідомість знову затягнуло в той самий коридор дев'яносто шостого.

У напівтемряві спальні його очі потемніли від небезпечних, болісних ревнощів. — Думаєш, я лох і нічого викупаю? Тебе зараз зі мною поруч немає. Про кого  ти думаєш? 

Я спробувала відвернутися, ховаючи обличчя в простирадлах, але він жорстко перехопив моє підборіддя. 

— Про кого ти згадуєш, коли я обіймаю тебе? Думаєш, я лох і нічого не викупаю? Може, я й псих. Але не лох. Я підставу за кілометр чую, робота була така. У мене серце п'ять хвилин не билося,— гаркнув він. 

Він різко відкинувся назад, розвернувши плечі — точно так само, як той хлопець у куртці перед тим, как зникнути в небутті.

П’ять хвилин? — я подивилася на нього майже з жалем. — Ти хизуєшся своїми п’ятьма хвилинами без серцебиття ? А як щодо моєї коми? Ти хоч раз питав, де я була чотирнадцять годин того самого дня?

Він гаркнув, що моя кома — це дурня, що я лежала на білих простирадлах, а моє серце «гарувало», поки його «двигун» стояв.

— Воно билося, так, — кивнула я. — Але мене там не було. О шістнадцятій нуль-нуль світ просто вимкнувся. Наче хтось перерізав дроти. Поки твоє серце стояло ці п'ять хвилин, я вешталася в тій самій порожнечі чотирнадцять годин. Тіло дихало, а душа... душа зависла в тому коридорі. Тож затям: я не зраджую тобі з чоловіком. Я подумки повертаюся в той час кожного 10 жовтня. В той час, коли світло для мене вимкнулося. 

Я ще не знала, що людина, яка цього разу крала у мене повітря в ліжку, і є той самий хлопець, для якого світ колись вимкнувся разом зі мною.

*****************************

* Від автора

Це моя перша історія тут, і ваша підтримка зараз — на вагу золота. Якщо вам цікаво, чим закінчиться ця зустріч крізь роки та чи отримають герої своє право на ніжність, додавайте книгу до бібліотеки. Будемо відкривати це разом.