Подарунки долі.

-Санечка! - В моменті викрикнула вона і прокинулася, різко підстрибнувши. Жінка на кілька секунд застигла. Приходячи до тіми, вона скинула ковдру з ніг. Потім обережно поворухнула великим пальцем правої ноги. Він ворухнувся. Тетяна очманіла. Це... немає слів. Вона ще раз з силою повторила рухи і палець на лівій нозі теж ворухнувся.  

-Господи! - Заплакала вона від щастя. Від голосного та різкого вигуку прокинувся Михайлик і заплакав. Тетяна ніжно поцілувала малого, намагаючись його заспокоїти. Хлопчик трохи ще похліпав і замовк, пильно розглядаючи маму.  

Наповненість, яку Тетяна отримала від віри, що вона буде ходити, надала нові сили дляя нових кроків. Багато страхів зникло із розумінням, що вони лише в її голові. Тепер все залежить лише від неї. Вона не здасться, вона буде йти вперед і намагатися відкидати геть погані думки, зневіру та сумніви. Тепер вона зрозуміла, що той її крок у невідоме крізь страхи стало точкою старту в нове, в те, де вона буде себе почуватися краще. І звісно, вона не стане сидіти тепер рівно на попі і чекати на диво. Ось воно диво! Це вона! В ній є все, щоб диво увійшло в її реальність. Тепер жінка зрозуміла нарешті, що коли вона була з усіма хто про неї піклувався, то причина була зовсім не в них, не в їх піклуванні, не в їх увазі до неї, не в їх баченні її. Насправді причина завжди була в самій Тетяні. Це Тетяна не дозволяла собі прийняти рішення звільнитися від візка, бо розуміла, що реабілітація принесе їй болі та муки, тяжкість та зриви. Це Тетяна не дозволяла собі подивитися навіть на себе з іншого боку, але не очима оточуючих, а своїми ж очима але з іншого ракурсу. Бо тоді вона б побачила ту саму слабку, жертвенну, байдужу до себе людину, яка тільки ниє та ниє, а сама, насправді не робить нічого для того, щоб змінити те, що їй не подобається на те, де вона знов стала щасливою, радісною, сяючою. Це саме Тетяна не дозволяла собі приймати те, що прийшло, таким, як воно є, бо не була готова звільнитися від своїх ілюзій в своїй голові. А найважливіше, що вона собі не дозволяла, але це було необхідно в даний момент, так це відпустити вже набутий досвід. Адже як це так? Це ж ДОСВІД! Це ж те, що мені допомогло колись там...це ж працює. Але лише тепер вона зрозуміла, що досвід це не ідол на якого треба поклонятися, це лише така ж одна з можливих ідей в конкретному моменті, яка може вивести людину з якоїсь заплутаної або негативної ситуації, але вона може бути вже не актуальною на даний момент, бо наразі вона вже змінилася, Світ навколо змінився, тож і досвід тепер прийде новий, який саме і потрібен на даний момент. А коли вона трималася за прожитий досвід і тягла його з собою крізь зміни у житті, ось і вийшло, що потрібно було пройти страхи і болісні моменти, кризові ситуації, щоб нарешті зрозуміти і збавритися від цього сміття, бо те, що вже для нас є неважливим, не приносить нам задоволення душі, гармонії та благостний стан душі опускає до зневіри, сумнівів, гойдалок, апатії і всього негативного, ьо це вже насправді є для нас сміттям. Звичайним, смердючим, важким сміттям. Тепер це Тетяна розуміє. Тепер вона дозволяє змінам приходити в її життя, вона готова.  

Жінка крок за кроком без насилля до себе, не викликаючи біль, почала робити обережно вправи для ніг. Вона не знала чи правильно робить, чи можна їй це робити, але вона так відчувала, їй саме так хотілося зробити, а не інгакше. Тетяна помітила, що зараз вона робить саме те, чого насправді вона хоче, без чиїхось вказівок чи порад, без знань з інтернету чи усіляких оточуючих. Ось вона, ось ноги, ось “я так відчуваю, мені так хочеться”. Це відчуття дуже дивне для Тетяни, бо вона тепер розуміє, що якщо щось піде не так, вона не зможе звинуватити когось. Хоча по життю вона ніколи нікого не винуватила, крім себе. Понурившись трохи в себе, жінка випадково різко смікнула ногою і сильний біль охопив повністю всю ногу з бедра до п’ят. Тетяна заплакала. 

-Дурепа, що ти робиш. Ти ж не лікар. - Почала вона бранити себе. Михайлик, що лежав поруч на кроваті і грався, клекочучи якісь звуки, раптом почав плакати. Тетяна повернулася до нього і почала заспокоювати. - Тихо, Михасик, ти чого? Ні, ні, мамі не боляче, мама випадково. Ти правий, мама не дурепа, це ж випадково сталося. Мій ти манюня. - Жінка помітила, що разом з тим, що заспокоювався синочок, нога теж перестала боліти і навіть, з’явилося відчуття, ніби і не боліла зовсім. Тетяна посміхнулася. - Бачиш, Михасику, а ніжка-то і не бо-бо золвсім. То, мій котося, вона боліла, бо мама себе бранила і проявляла до себе нелюбов. Наможна себе нелюбити. Запам'ятай це, мій ласунчику. - Її ніжний голос заспокоїв малого і він знов почав белькотіти щось незрозуміле, але з гарним настроєм. 

А в цей час в кабінеті одного слідчого сільського віддялення поліції в київській області проводився слідчий аналіз аварії, в яку потрапив Олександр. 

-Тож ти кажеш, що колесо розірвало? - Спитав слідак в молодого поліцейського. 

-Так, але Митрофанич сказав, що це випадковість, бо ні порізів ані навмисного втручання слідів не виявлено. 

-А алкоголь? 

-Ні, тверезий був. 

-Ага, тоді виходить: колесо розриває, волога дорога під дощем наче ковзанка, водій не справився з управлінням і... Так це все вказує на випадковість. Тож ніякого криміналу в нас тут немає. - Зробив остаточний висновок слідак. - Пиши звіт і мені на підпис, закриваємо справу.  

-Слухаюсь. - Радісно проговорив поліцейський і сів за свій стіл виконувати наказ. 

Також саме в цей час Дмитро заполошився.  він не може зв’язатися ані з матір’ю, ані з Олександром.  

-Мені потрібен хтось, хто може сказати де Олександр Музи’ка. - Пояснював він охоронцю на вхідному посту в офіси “Ефект-Стиль”. - В мене мама пропала! - Закричав він, бо олхоронець почав виштовхувати Дмитра на вулицю. - Він може знати де вона! 

-Стій! Стій! - Вигукнув Єгор, заходячи з вулиці, бо щойно риїхав на роботу. - Що відбувається, Сан санич?