...

Літо. Нібито ще тільки липень, але погода стала прохолодною, хоч небо було чистим і сонце сліпило очі. Багацько людей повиходили погріти свої кісточки на сонці, бо зима була оманливою, холодною, тому організм не пройшов адаптацію до клімату. Діти засмагали по дворах і сквериках на лавочках, не відриваючи свої очі від новомодних гаджетів. Дорослі теж не відставали від малечі. Взагалі прогулянки зараз надзвичайно одноманітні: всі сидять потупившись у якісь там іграшки, геть не помічаючи один одного поруч, але якщо когось відволікти, то в свою адресу почуєш багато нових незвіданих слів молодіжного мовлення. Проте тихо, майже тихо, якщо не звертати увагу на випадок, коли гравець програє у свою гру. А так, тихо. Жах. Ото раніше були часи: збираємось у дворі великі і маленькі, розділилися на “козаків” та “розбійників” і шукаємо один одного пів дня; чи то бігаємо в квача, а потім хтось раптово впаде і його ніс стане схожий на печену картоплю; чи то гойдаємося на залізних спорудах вниз головою, аж раптом “бум” і зламана нога або рука, або і те і інше; чи то посварилися під час гри і пішли в хід кулаки, матюки, каміння, палиці, доки хтось з дорослих не дасть по потилиці і не розгонить по домівках. Ото часи! Так, добре було! А гра у футбол всіма подвір'ями, а в настільний теніс, а в “квадрат” на виліт, а потім по вечорам співи під гітару. Оце прогулянки! До пізньої ночі не загнати до хати.

Та сьогодні літо. Сонячний день. По доріжці йшла радісно всміхаючись русява молода жінка, років 39. Вона вище середнього за зростом, не товста, але при тілі. На її обличчі сяяла добра посмішка. Здавалося, що вона трохи не в своєму розумі. Чому? А ви погляньте навколо, люди вже, мабуть, забули як посміхатися. Вони стали зліші, сумніші, трохи одичалі. А тут вона зі своїм розплившимся обличчям. Та їй все одно, вона така, яка є. Жінка йшла по доріжці парку і звертала увагу на все живе: як бігала весело малеча, як чоловік обіймав свою жінку на лавочці, як сім'я фотографується біля фонтану, як кішка вимивається біля сплячого на сонці собаки.

Панчішна Житомирська фабрика “Тепла ніжка” на проспекті Миру. Час ранкової робочої зміни. Натовп людей пред’являли пропуски при вході на територію фабрики. В жіночій роздягальні, як завжди, гомоніли про моду, кіно та місцеві новини.

-Дівчата, - забігаючи до роздягальної, викрикнула молода дівчина. Їй було 25 років.

-Ой, Олено, тільки не треба нас підганяти, - скривила гримасу симпатична, струнка жінка з рудим волоссям.- В нас ще є час.

- Там...там, вон там... - тицьнула дівчина пальцем в сторону вікна.

Всі жінки, хто одягнена, а хто лише на половину, а хто і зовсім лише у спідній білизні, ледь прикриваючись сукнями, підбігли до вікна і подивилися на вулицю. На в’їзді стояли керівники фабрики біля зупинившогося шикарного авто чорного кольору та з темним склом. Скло задніх дверцят трохи приспустилося. Директор фабрики, добряшний товстунчик, нахилився і щось сказав, посміхнувся, відхилився і сердито помахав кулаком на охоронця. Потім знову нахилився і з посмішкою щось проговорив. Скло піднялося і машина плавно проїхала десь ближче до фабрики. Дівчата відійшли від вікна. На обличчі кожної спостерігалося незрозуміле вираження думок.

-Це що ж таке, дівчата, буде? Нас продають? - Пролепетала ледь чутно одна з жінок.

-Господи, - пролунало, наче відлуння серед жінок.

-Стривайте, - відрізала Тетяна й прибрала з обличчя свою русяву пасму за вухо. - Треба розібратися. Чуток про продаж фабрики не було. Якби щось такеє ...десь... ми б вже давно про це все знали. Тому не панікувати. Гайда працювати. - Вона посміхнулася. - Все буде добре дівчата.

-Ага, добре, -  пробурмотіла чорнява жінка років 50-ти, пишної статті, - ти завжди так кажеш, а воно он як, продадуть і оком не моргнуть. Ти молода ще, роботу собі знайдеш, а я? Де мені з моїми роками, вже і прибиральницею не візьмуть, бо їм молодих подавай, а що ті молоді можуть, в наші-то часи?

-Тьоть Маша, не панікуйте заздалегідь, - жінка обійняла стару за плечі, - ніхто не збирається нас продавати, а тим паче виганяти.

-Але...- продовжила Марія.

-Але якщо це так, - перебила жінку Тетяна, - то не забувайте, що ми теж щось вміємо. Я буду боротися разом з вами усіма. Нас багато...

-Нас не подолати, - гуртом вигукнули жінки і засміялися.

-Так, ми їм покажемо, хто насправді тут панує. - підхопила Олена.

-Іди працювати, паничка, - дружньо підштовхнула дівчину рижа красуня і посміхнулася.

Робітниці гуртом пішли працювати, кожна на своє місце.

-Тетяна Миколаївна, - гукнула білява жіночка, запхикавшись від швидкої ходьби, через велике приміщення, в якому були розставлені стелажі з коробками. - Тетяна Миколаївна.

-Так, Ганна Михайлівна, - озирнулася жінка, закриваючи коробку, з якою щойно працювала.

-Ох, - видохнула та, - зараз,...Там Вас Рубєженцев викликає, до себе,- промовила вона через глибокі подихи, а потім майже пошепки додала, - люди зі столиці приїхали, щось таке затівається.

Коли Ганна Михайлівна щось подібне каже, треба готуватися до найгіршого, бо хто, як не вона, секретар самого директора фабрики Рубєженцева Олексія Івановича, знає все самеє найпотаємніше.

-Добре, дякую, Ганна Михайлівна, що покликали.- Жінка поставила коробку на полицю, - зараз прийду, - вона кивнула головою. - Ні!- Раптово вона схопила секретаря за руку, - стривайте, а Ви можете сказати, що не знайшли мене?

-Що Ви таке кажете, Тетяна Миколаївна, хіба ж я можу брехати своєму керівнику? - Обурилася жінка, але озирнувшись і упевнившись, що близько поруч нікого зі сторонніх немає, додала, - хіба що у надзвичайному випадку...

-Отож бо і воно, що дуже надзвичайному, - підхопила Тетяна.

-Тоді і справді, фабрика-то дуже велика...

-Ого-го яка велика, - посміхнулася Тетяна.

-Так, а в мене ще роботи непочатий край...- секретар тихенько віддалилася з приміщення.

Тетяна швидко набрала номер  на мобільному:

-Люсь, на перекур, швидко, - прошепотіла вона в трубку. Потім знову набрала номер. - Тьоть Маша, до курилки, тихо, але швидко...Марішка, гайда на переговори.