На захід від річки

Високо у безхмарному небі весело кричать ластівки. Липневе привітне сонце розливає по великій зеленій долині тепло, навіть спеку і все ліниво завмирає і ніжиться у життєдайних променях. Пахне сухими травами, полями, річкою. А ще пахне горілим. Макс лежить у тіні старого косматого горіху і уважно дивиться в бінокль у сторону заправної станції. Макс почув постріли, коли пробирався по ледь помітний стежці між густого малиннику у бік міста. Треба було обстежити північну частину, можливо роздобути хоч якусь їжу, бо його запаси вже добігали кінця. Звичайно що те, що він сам називав - недоторканий запас, лишалось сховане у старій металевій бочці - півдюжини банок консервованої риби, кілька пачок макаронів, сіль і цукор. Але їсти хотілось кожен день, тож Макс обходив заправочні станції, околиці міста, розбиті і спалені супермаркети вздовж доріг. Він шукав щось цінне - їжу, пальне і зазвичай намагався уникати зустрічі з людьми. Бо там де була людина - там була і смерть.
Коли Макс почув сухий частий тріск, так, ніби десь ламали сухі галузи, він, наче звір на полюванні, одразу завмер, прислухаючись. Це були звуки пострілів. Стріляли з автоматичної зброї. Скинувши с плеча М16 - рушницю з оптичним прицілом, Макс одразу ж зійшов зі стежки. Він прислухався, намагаючись зрозуміти, звідки постріли.
Стріляли з боку міста, автоматичною зброєю і стріляла не одна людина. Тож скоріш за все йшов бій. Макс обережно піднявся на пагорб. Останні метрів десять він проповз на животі - не хотілось через лінь і необачність отримати кулю. Це була б велика дурість. Усі б дурні на тому світі прийняли б тоді його за свого товариша.
Макс поклав рушницю поруч і дістав з бокової кишені невеликий бінокль. Обережно відхилив рукою колючі кущі малини. З вершини пагорба Макс побачив широку долину, яку з півночі на південь перетинала нитка шосе. За двісті метрів, на протилежному боці дороги, знаходилась заправочні станція, точніше те, що від неї залишилось - вивернуті і розбиті колонки, невеликий магазин з побитими вікнами. Метрах в п’ятдесяти, серед поля лежала величезна бочка для газу - закопчена і вивернута з одного боку. Скоріш за все її підпалили і вибухнувши, вона відлетіла у поле. Вздовж дороги іржавіли з півдюжини спалених і розстріляних автомобілів. Скоріше за все люди, які тікали з міста, чекали в черзі на заправку, саме тоді їх і розстріляли прямо в машинах. Спущені колеса потроху вростали в обочину. Деінде, з під іржавих дисків вже росла густа трава, поступово поглинаючи залізні коробки. Далі за заправочною станцією, знаходилось покрите густими чагарниками поле, а лівіше, на відстані метрів сто, не більше, починались господарські будівлі - це вже починалось місто. Макс направлявся саме туди. А тепер він лежав у колючих чагарниках і розглядав у бінокль заправку. Там йшов бій. Бій між двома бандами, або як вони себе називали - легіонами. Банди контролювали свої території, але часто робили рейди на території сусідських банд, а інколи і на нейтральні території, тобто на землі, які поки ніким не контролювались і де можна було чимось поживитись. Ця заправочні станція за межами міста як раз і була такою нейтральною територією. Макс бачив, як двоє хлопців у червоних банданах, з "калашами" напоготові, обходили збоку спалене приміщення автомийки, поки їхній товариш через вікно ліниво пострілював у бік колишнього магазину, де залягли троє легіонерів з іншої банди. Ще один - четвертий, якого "червоні бандани" напевно не бачили - смуглий білявий хлопець з рудою бородою, сидів на даху. Він вчасно побачив обхідний маневр супротивників і, тримаючи в руці гранату, щось кричав вниз, своїм товаришам. Потім, підійшовши до самого краю даху і раптом жбурнув гранату у бік двох воронів, які вже майже обійшли приміщення магазину і ховались за пожежним щитом.
Граната вибухнула. Макс бачив спалах у бінокль, а звук почув вже з запізненням. Ще Макс бачив, як двоє хлопців у червоних банданах різко сіпнулись. Один майже одразу ж завмер, лежачи обличчям донизу, а ось інший ще попробував встати на коліна. Це йому вдалось і він навіть кілька секунд намагався відповзти за автомобіль. Максу навіть спершу здалось, що граната не зачепила цього хлопця. Але вже скоро той зупинився, ліг на землю і Макс побачив, як сіпаються руки і ноги легіонера. Було схоже на те, що він раптом вирішив проплисти серед бур'яни. Через хвилину сіпання припинились.
Той легіонер, який лишився в приміщенні автомийки перестав стріляти. Скоріше за все, він лишив вікно і намагався відступити, зрозумівши, що одному йому не здолати ворога. Але у вікно полетіла ще одна граната і скоро бій закінчився. Макс спостерігав, як через кілька хвилин після вибуху гранати, двоє легіонерів обережно підішли до дверей приміщення, потім зайшли всередину. Почулась коротка черга зсередини.
Макс бачив такі бої не один раз і знав, що буде далі. А далі переможці почнуть добивати поранених і збирати зброю. Макс вже хотів опустити бінокль, та раптом помітив коло обочини, під рекламним стендом з цінами заправочною станції, якийсь рух. Невже хтось з "червоних бандан" ще залишався живим?
Макс уважно став розглядати людину коло обочини. Це був не легіонер. Легіонери так не одягались - синя сорочка, брудні джинси, сиве розпатлане волосся. Це був один з цивільних, таких, як і сам Макс. Тільки ось без зброї і не в тому місці. Старий напевно йшов вздовж дороги і розшукував їжу і опинився явно не по своїй волі у епіцентрі бойових дій між вуличними бандами. Макс оцінив місцевість і подумав, щоб він сам робив, якби опинився на місці цього старого. Напевно раніше, коли ще тривала перестрілка, треба було б максимально притискаючись до землі, розвернутись і швидко відповзти геть, у бік лісосмуги, яка починалась вже за кілька сотень метрів. Але старий напевно розгубився, налякався і не зміг оцінити своє критичне положення. Він лише смикався - то намагався встати, то знову лягав на землю, не розуміючи, що саме йому треба робити. А тим часом легіонери, яким пощастило перемогти у цьому бою, повільно ходили між битої цегли і куп сміття, методично добиваючи поранених. Макс побачив, що стрілок з даху, той, з рудою бородою, щось крикнув своїм товаришам, показуючи рукою у бік старого. Стрілець прицілився з рушниці, але не стріляв - він просто тримав старого на прицілі, поки його товариші обережно підходили до стенда.
Макс звичайно міг би зняти по черзі усіх легіонерів - їх було не так вже і багато - усього четверо. Але набоїв в магазині було тільки десять. Ще у Макса був Глок-17 з трьома повними магазинами по сімнадцять набоїв. Але якщо доведеться використовувати пістолет у бою - це вже буде проблемою. Пістолет проти автоматичної зброї - не найкращий розклад. Тож Макс лише спостерігав, як двоє легіонерів наставивши автомати, повільно підійшли до старого. Потім витягнули того зі схованки і посміюючись повели до входу на заправочну станцію. Макс бачив, як переляканого старого поставили на коліна, обшукали, зняли з нього рюкзак і вивернули вміст на асфальт. А потім один з легіонерів, зовсім ще молодий хлопець, клаповухий і блідий, посміюючись - Макс чітко бачив посмішку і не дуже здорові зуби на худорлявому обличчі молодика, витягнув пістолет і вистрілив у голову старому. Той смикнувся і завалився лицем донизу. Легіонер зареготав, ніби це була такий дотепний жарт і сховав пістолет у кобуру.
- Чортівня!
Макс мимоволі стиснув бінокль, але продовжував дивитись. Легіонери зібрали зброю убитих і покидали її у багажник іржавої сірої Мазди, яка під'їхала прямо під двері заправки. Потім вони заскочили всередину і автомобіль, пускаючи густі клуби сизого диму, поїхав у бік міста.
Макс спостерігав за автомобілем, що віддалявся по шосе, потім ще раз глянув на тіло у синій сорочці, що лежало обличчям донизу. Треба було йти. Він сховав бінокль і взявши рушницю за ремінь, обережно відповз назад. Потім піднявся, обтрусив свою куртку захисного кольору і пішов вниз зі схилу. За кілька сотень метрів, під купою мотлоху і сухих галуз був захований гірський велосипед з товстими шинами, на якому Макс пересувався у пошуках їжі і припасів. Відкинувши гілля, Макс дістав свій двоколісний транспорт, струсив з велосипеда сухе листя і залишки сміття. Потім подивився на годинник. Було всього дванадцять - часу вдосталь. Тож можна було відправитись у ще одне місце для пошуку припасів перед тим, як повертатись додому.
Десь за два кілометри від основної траси, праворуч відходила другорядна дорога, яка перетинала залишки залізничного полотна. Десь там, згідно карти, повинні були знаходитись колишні продовольчі склади. Можливо там можна буде чимось поживитись, хоча це було малоймовірно. Після Березневої катастрофи, коли загинула більша частина людства, все зупинилось і та половина людей, котрі вціліли, кинулась не відбудовувати зруйноване, а трощити все те, що лишилось. Вже скоро люди почали вмирати від нестачі їжі. Усе, що можна було з'їсти, люди з'їдали, багато чого псувалось. Вимирали мільйони свійських тварин на фермах... Це почалось ще одинадцять років тому. За цей час багато чого змінилося. І змінилося не у кращий бік.
А тепер на територіях правили легіонери. І якщо ти не був членом легіону - ти отримував кулю. А Макс не був членом легіону. Він був сам по собі. Вільною людиною, яких вже майже не лишилося.
Закинувши рушницю за спину, він заскочив на велосипед і покотив по стежці, оминаючи пні і гострі галузи.
Їхав він вздовж лісосмуги, по внутрішній стороні, ближче до поля, яке більше походило на непролазні джунглі з чагарнику. Макс уважно стежив за дорогою - можна було випадково нарватись на сигнальну міну чи розтяжку, а залишитись без велосипеда, а головне - без ноги бажання не було.
У хащах весело щебетати горобці, небо було чистим, безхмарним. Легкий теплий вітерець колихав листя на черешнях і осиках лісосмуги. Тут, серед природи і без людей, здавалось що все знову як було колись. І немає ні війни, ні смерті, ні спалених ядерною зброєю материків. Ось бери живи і радій...
Швидко перетнувши залізничну колію, Макс одразу ж з'їхав з дороги на обочину. Весь переїзд був заставлений розбитими автомобілями. Трохи збоку чи то люди, чи то дикі звірі протоптали стежку і Макс спішившись, повів велосипед по ній, прислухаючись до навколишніх звуків. Він вирішив лишити велосипед серед машин, засунувши його під одну із спалених фур. Місця там було достатньо. Для надійності Макс накрив велосипед шматками картону і тепер ніхто ніколи не здогадається, що саме там під фурою і сміттям.
Далі їхати було небезпечно, починався відкритий простір - лише невисокі чагарники, які повиростали прямо з асфальту і бетонних плит. Макс побачив сіру обшиту металом будівлю ще здалеку. Він раптом подумав, що ось ця фура, під якою він сховав свого двоколісного товариша, напевно їхала з саме того складу до якого він і прямує. Водій їхав як завжди, слухав музику у просторій і зручній кабіні і навіть не здогадувався, що це його остання подорож. Макс зітхнув про себе. Ось так і всі люди, одного разу обідають чи вечеряють, одягають шкарпетки, улюблені черевики, кудись ідуть і не здогадуються, що це все для них може відбуватись в останнє. І ось, для мільярдів людей це "в останнє" вже здійснилось. Он той старий, якого розстріляли легіонери, теж одягав свою синю сорочку і навряд чи думав, що то буде останній раз...
Макс раптом почув тріск галуз десь ліворуч і завмер. Потім опустився на коліно. Намагаючись не шуміти, скинув з плеча рушницю. Серед дерев на мить промайнула якась світло-коричнева тінь, так, ніби невеличка частина хащів почала рухатися. Пальці торкнулися запобіжника. Враз тінь підняла голову і Макс побачив, що це косуля. Тонка граціозна косуля, яка принюхувалась до молодої зеленої гілочки. Довгі пухнасті вуха косулі немов локатори крутились в усі боки, намагаючись вловити найтихіші звуки. Макс забрав палець від запобіжника і полегшено видихнув. Він почекав, поки звір сховається серед чагарників і лише тоді піднявся і продовжив рух.
Застрелити косулю було привабливо - м'яса вистачило би на довго. Але шум одиночного постріла могли почути. Крім того, здобич треба було якось перевезти до дому, а це було майже нереально - схованка Макса знаходилась на відстані не менше десяти кілометрів від цього місця. І взагалі Макс не дуже полюбляв різко міняти плани - різка зміна планів веде до різкого підвищення ризиків. Краще було лишити косулю у спокої і продовжувати виконувати старий план - обстеження складу.
Макс просувався паралельно дорозі, обходячи автомобілі і тримаючись ближче до дерев, готовий кожної миті сховатись серед зелені. У деяких машинах повз які він йшов, через розтрощене скло Макс бачив трупи людей, точніше кістяки у лахміттях - те, що лишилось від водіїв і їх пасажирів. Добре, що в'їдливий солодкуватий запах тління вже давно вивітрився і тепер тут пахло лише нагрітим асфальтом, полином і кропивою.
- Тойота, Мазда, ще одна Мазда, Лада...,- Макс розглядав кістяки автомобілів, через які проростали кущі і галузи дерев, і раптом згадав, як колись маленьким хлопчиком ось так йшов по тротуару і теж дивився на машини, припарковані вздовж дороги. Автомобілі тобі стояли чистенькі, нові, як великі іграшки і він зачаровано дивився на них, знаючи усі марки і їхні логотипи. Це було так давно, у інший, мирний час. А може усього того і не було? Може те все приснилось йому?
Макс підійшов з тильного боку до стіни будівлі. Здається це і був той склад, який він шукає. Макс завмер і прислухався. Щебетати пташки. Деякі довгі галузи упирались у стіни і коли налітав вітерець, починали скребти по металевому профілю. Здавалось, що чиїсь невидимі пальці хочуть розірвати ці стіни і проникнути всередину. Пройшовши вздовж стіни, Макс побачив двері. Це напевно був якийсь службовий вхід. Двері були зачинені, але верхня скляна частина була розбита і з неї стирчали скручені брудні жалюзі. Макс просунув руку всередину і намацав ручку замку. Під нею знаходився гвинт блокування. Він заіржавів і ледь піддавався. Та через деякий час все ж провернувся і розблокував замок. Макс витягнув руку і обережно опустив ручку - двері зі скрипом прочинилися.
Коли він опинився всередині, то одразу відчув запах старої пожежі. Щось тут давно горіло. Макс пройшов по темному вузькому коридору, потім піднявся по коротких сходах і опинився у величезному залі, заваленому перекинутими стелажами, пустими картонними коробками і усяким різнокольоровим мотлохом - обгортками, яскравими паперовими буклетами, пластиком. Макс швидким поглядом оглядів приміщення. Здається, окрім щурів і голубів тут більше нікого не було. Сонячне проміння через вікна косо пронизувало зал і це було схоже на те, ніби з вулиці сюди тягнуться тонкі рівні сріблясті нитки. Ось доторкнешся, вони забринять і почне лунати тиха мелодія.
Макс носком черевика перекинув кілька коробок - пусто. Потім повільно пішов через зал, розглядаючи все навкруги. Було видно, що тут вже не один раз бували люди. Він дійшов до протилежної стіни, на якій було кілька легких дверей. Напевно це кабінети адміністрації. Макс по черзі заглянув у всі - там нічого цікавого не було, лише розбиті меблі і мотлох. Потім піднявся по залізним сходам на другий поверх. Тут також були кабінети, вікна яких виходили прямо у зал. Тут також не було нічого цікавого. Макс вже збирався йти, як раптом побачив з висоти другого поверху червоний великий ящик, завалений стелажами. Це було схоже на кавовий автомат. Знизу його зовсім не було видно через купи сміття.
Може всередині ще лишилась кава?
Макс спустився по сходах і почав пробиратись до знахідки.
Відкинувши кілька полиць і відсунувши канцелярський стіл, Макс побачив що це був не кавовий автомат. Це був автомат по продажу китайської локшини швидкого приготування, шоколадок і солодких напоїв! І він не був порожнім! На верхніх поличках за склом яскравими кольорами майоріли картонні коробочки з ієрогліфами - локшина швидкого приготування. Трохи нижче стояли жерстяні баночки кока коли і фанти. А в самому низу лежали батончики у яскравих обгортках. Оце знахідка! У Макса навіть долоні спітніли від збудження. Він дістав ніж і тупим кінцем вдарив по склу. А потім почав складати знахідки у рюкзак. Сьогодні буде смачна вечеря. Також буде і десерт!
Одну з банок коли Макс відкрив одразу - не пив цього напою вже років п'ять, не менше. Зробивши перший ковток він заплющив очі від задоволення. Як смачно!
Добре що всередину не дібрались всюдисущі щурі і миші - уся провізія лишилась цілою і неушкодженою. А на строк гідності Макс і уваги не звернув - усе це наразі не важливо.
Полювання вдалось.
До схованки з велосипедом він дістався швидко. Настрій був пречудовий. Можна було спокійно їхати додому і відпочивати. А на відпочинок він сьогодні заслужив.
Останні три роки дім Макса - це невеличкий двоповерховий дерев'яний будиночок на скелястому західному березі річки. Таких будинків тут ще зо три десятки, але майже усі спалені. Це колишня база відпочинку для тих, хто любив тишу і спокій. Вона розташована на своєрідному півострові, утвореному руслом річки. З трьох сторін бази вода. До іншого берега, також скелястого - добра сотня метрів, це Макс знає точно, бо не раз розраховував відстань, спостерігаючи у бінокль і оптичний приціл рушниці. До бази відпочинку колись вела дорога з бетонних плит між скелями. Але на самому початку Березневої катастрофи, під час бомбардувань, одна з бомб влучила у скелю і дорогу повністю засипало. Це і зберегло базу відпочинку від розграбування. Але під час нальотів, майже усі будинки згоріли. Макс знайшов цю базу випадково. Тікаючи від переслідування і ховаючись в одній з машин, він за старою звичкою перевірив бардачок і натрапив на паперовий атлас автомобільних доріг, всередині якого знайшов рекламний буклет бази відпочинку. Тут була і адреса, хоча на картах бази відпочинку не було. Мобільний зв'язок і інтернет кілька років вже не працювали, навіть звичайна електрика тепер була рідкістю - генератори могли працювати лише на базах легіонерів. Тож знайдений паперовий атлас автомобільних доріг з доволі детальними картами - це була дійсно важлива знахідка. Тепер Макс міг планувати свої вилазки, обходячи стороною небезпечні місця і дороги. Але ще одним подарунком долі був саме рекламний буклет бази відпочинку на скелястому березі річки. Комфортні дерев'яні будинки з усіма зручностями, станція човнів, магазин, тихе місце, подалі від шумної цивілізації... Макс вирішив відправитись на пошуки і не прогадав. Через скелі діставатись було дуже важко. Вже потім, після детального обстеження місцевості, він знайшов обхідну стежку до бази, а тоді, пробираючись через купи каміння, він кілька разів ледь не зірвася зі скелі. Але все це того вартувало. База не була розграбована. Кілька будинків вціліло. І ось в одному з них - невеличкому, двоповерховому, з чудовим видом на скелястий берег, Макс оселився. Ще Макс знайшов їжу. Під руїнами ресторану виявився великий погріб з металевими ящиками, до яких не змогли дістатись щурі. Макс відчиняв ящики з таким хвилюванням, що тремтіли руки. Йому повезло. Макарони, соуси в герметичних упаковках, консерви, кава, чай, цукор, сіль, навіть молоко довготривалого зберігання - це було чудо. Бо останні місяці він жив упроголодь, їв рибу з річки, яблука, горіхи зі старих садів і солодкі стеблі очерету.
А ще у погребі виявились стелажі зі спиртними напоями, у тому числі з десяток ящиків з пляшками пива.
У перший вечір Макс випив цілу пляшку старезного вірменського бренді і проспав до вечора наступного дня прямо тут, у погребі.
Потім він облаштував собі житло. Перебрав продукти, знайшов кілька балонів з газом, бензиновий генератор, навіть човен, який зміг залатати і використовував його для риболовлі ну і як варіант аварійної евакуації на випадок нападу. А ще знайшов збройний сейф всередині якого виявився Глок-17 з набоями. Так у Макс з'явилась зброя.