4.10

10

Якщо ти справді діва земна, народжена смертною,

(…) І навіки судилось тобі законною дружиною стати

мені – тоді ніхто з богів, ані з людей земнородних

не завадить мені у коханні з’єднатись з тобою!

Гомерівський гімн IV «До Афродіти»; VІІІ ст. до н. е.

Стоячи на березі лиману, Сваргапіт довго дивився вслід лодіям. Серце раділо – торг вдався на славу. А подумки князь линув у май­буття. У мріях бачив оріїв дужими й заможними, нещадними на ристалищах і щедрими на торговищах. Мріяв про замешкання рахманних ни­зових земель, про нові городища в пониззі Данапри та в Помор’ї, про велелюдні неприступні тверді на кшталт чужоземних, збудовані не з дерева, а з сірого каменю на віки й правіки.

“Не елліни – ми маємо господарювати у власній землі”, – укотре повторював подумки.

Зітхав важко, бо ж розумів: це можливо лише тоді, коли всі орійські роди й племена об’єднаються, усвідомлять себе єдиним на­родом. Мимоволі пригадав батькові слова: “Скити випалили сим­вол давньої єдності нашої – стольний град Арту. Коли б відродилася вона із руїни, а з нею постав на чолі оріїв новий Великий князь, повернулася б до нас Слава, яка вела наших прадідів у січі й грізним блиском своєї зброї повергала їх­ніх ворогів у порох земний”.

– Вернеться Слава до нас! – упевнено вигукнув Сваргапіт вітрові й хвилям. – Багаті й щедрі жертви возложимо на її требище. Закличемо. І зі Славою рушимо зводити нову Арту, закладати підмурівок нового союзу всіх оріїв.

Гордо тріпнув чуприною і скочив у сідло баского огира. Жере­бець норовисто затанцював під витязем, а далі, немов спущена з тя­тиви стріла, помчав уперед.

Дружинники, витягнувшись у довгу похідну колону, скакали далеко попереду, мало не під самим обрієм. Кремезняк Суртр із кількома воями чекав князя на пагорбі по той бік заростей верболозу й чорновільхи. Махнувши йому рукою, Сваргапіт пустив коня навпростець через чагарі. Густе зелене гілля на якийсь час сховало вершника від очей порубіжників. Огир пішов кроком, розгортаючи грудьми чагарі. Сваргапіт пригнув голову до гриви. Міркував про щось своє.

Зненацька, вискочивши з-за дерева, до витязя прожогом метнулася якась тінь. Кінь, злякавшись, голосисто заіржав. Сваргапіт не встиг спам’ятатися, як чиясь рука цапнула за пояс й рвонула з сідла. Зграбний нападник навалився на груди. У повітрі зблиснув кинд­жал. Сваргапіт інстинктивно виставив наперед лівицю, прикриваючись від невідворотного удару, пальці десниці сплів з пальцями вбивці, що здушували горло.

Кілька секунд тривала хрипка напружена борня. Борня не на життя, а на смерть.

А потім нападник здивовано охнув і несподівано відкинув кинджал убік.

– Сваргапіте?!. О, Ама, невже це ти?!

Не борня, а той вигук вибив із князя всі сили. Він пролунав, не­мов грім небесний, оглушив, приголомшив, перехопив подих. Сваргапіт відчув, що втрачає глузд. Голос належав тій, кого він палко кохав, але назавжди втратив. Однак не хто інший, а саме вона й досі чавила його сонячне сплетіння своїм коліном. Мертв’ячка, бо ж сам бачив, як убила себе, і водночас така принадно жива й реальна.

– Сваргапіте, не впізнаєш мене? Це ж я, Арслана. Та, яку ти колись звав “моя лада”.

Схопивши за сорочку, амазонка струсонула ошелешеного молодця й відвішала йому кілька збадьорливих ляпасів.

Сваргапіт торкнувся своєї щоки, потім кінчиками пальців доторкнувся до обличчя Арслани. Рука дрібно тремтіла – бачив кохану живою, а увірувати в те, що бачить, не міг.

– Це я – Арслана, – тихо повторила амазонка.

На долоню орія скотилась гаряча сльоза. Ошпарила мозок, серце.

Сваргапіт враз зірвався з землі й преміцно притиснув кохану до грудей. Тремтів усім тілом, боявся, що це прекрасне видиво враз розтане – і то вже назавжди. Ще не був певний: яв це, а чи навія. Упи­вався миттю й ще міцніше пригортав кохану, потерпаючи, що наслана богами облуда зараз спаде, і діва зникне.

Почув стукіт її серця, відчув вустами неповторний присмак її вуст.

– О, боги... Жива… – прошепотів схвильованим голосом.

І припав вустами до обличчя коханої, аби знову, укотре, відчути той незабутній дотик вуст і сердець, той дотик чарівний й нестримно жаданий, той дотик, що зветься цілунком.

– О, пусти… – видихнула, і знову із головою пірнула у вир пристрасних поцілунків.

– Ти ще мене кохаєш, правда?

– Кохаю... Боги, як же я тебе кохаю! З тобою ладен забути про усе на світі! Ото тільки б робив, що дивився би до сп’яніння у твої чарівно-карі очі. Очі, повні кохання.

– Ладо мій… – горнулась, виціловувала, пестощами обдаровувала свого єдиного. Цілунками палкими намагалась розкрити безмежну гли­бочінь почуттів. В одну миттєвість прагла наверстати ті довгі дні розлуки.

А Сваргапіт душею линув до коханої. Нічого не питав її, не про­мовляв. Лиш цілував жагуче, до безтями. Від гінкої вроди її п’янів. Та відірватися не міг від того найсолодшого у світі трунку. Забув про все й усіх. Для нього в усьому світі існувала тепер лише вона одна – Арслана.