4.9

9

…Сиділи по Бугу і по Дніпру;

сиділи вони також поблизу Дунаю.

І було множество їх, бо сиділи

вони по Бугу й по Дніпру аж до моря,

і єсть городи їх і до сьогодні. Через те

називали їх греки «Велика Скіфія».

Повість минулих літ, бл. 1113 р.

Пізньої осені, коли сніги ще не впали, проте нічні приморозки геть чисто вибілювали дернину, до терему князя Сваргапіта ввалився роз­пашілий від довгої скачки порубіжник. З порога, не вітаючись, вигук­нув:

– Скити, княже! Піднімай дружину!

Порубіжника посадовили, дали випити чашу узвару.

Тим часом Сваргапіт стурбовано розпитував:

– Скільки їх? Де бачив?

– У верхів’ї Інгульця на Сивих горбах стоять. Багато. Зо три де­сятки шестиколісних кибиток. Коней, волів, овець – сотні голів на випасах окрест стійбища.

– Гм, це не схоже на військовий загін. Певно, якийсь рід із При­мор’я забрів.

– Атож. Бачили не лише мужів, а й жон побіля кибиток. Ласа здо­бич, га, княже?

Сваргапіт замислився, скосив очі на воєводу Мандрокла.

– Варт розім’яти костомахи, – повів раменами бувалий воїн. – Тим паче, за кілька днів Морозко натрусить стільки снігу, що аж до весни носа за обійстя не висунеш.

Розважливе слово воєводи запалило братчиків. Легкі на підйом, порубіжники зібралися майже зразу, тільки-но почули звістку з вуст бирича[1].

Осідлавши коней, княжа дружина легкою риссю гайнула у Поле.

До Інгульця під прикриттям лісів дійшли непоміченими. Тими ж заплавними хащами підібралися впритул до безлісого, порізаного вузькими видолинками й промоїнами кряжу, прозваного зав­дяки густій ковиловій рослинності Сивими горбами. Тут Сваргапіт розділив дружину навпіл. Ладимирові наказав прокра­датися під прикриттям ночі видолинками до скіфського стійбища з боку Інгульця, сам повів “своїх” в обхід, аби напасти на ворога з протилежного боку.

– Як зійде сонце, зімкнемо крила й затиснемо стійбище в п’ястуці. А там – побачимо.

...Скіфи не сподівалися нападу. У стійбищі знявся переляканий ле­мент, коли в перших променях сонця на довколишніх горбах замаячіли численні постаті вершників з довгими блискучими мечами напереваги.

Щось стримало руку Сваргапіта. Не подав нетерпляче очікуваного всіма знаку, узрівши беззахисність кочівників. Не дав скористатися перевагою несподіваного нападу. Вичікував, холодно спостерігаючи, як поспіхом і невпопад скіфи з’єднують між собою кибитки, як у прос­вітах між ними безпорадно тупцюють нечисленні лучники, як лементує жіноцтво, сполохано реве худоба. Усвідомив тоді: в його руках життя всіх цих людей. Змахне десницею, і дружина в мент ока вщент рознесе тут усе, а не змахне...

Доста перебачив за життя крові. Бувало, в Азії, і по котики в ній брів. Аж нудило. Гнівався тоді на богів, які так бездумно крівцею людською скроплювали землю, а вдіяти нічого не міг. Нині може.

Піднявши високо білохвостий бунчук, на пагорб до князя вискочило кілька комонних скіфів. Поважні – сивина в бородах та волоссі, обличчя в рубцюватих відмітках прожитих років.

Пропалив грізнооччям переднього, із золотою гривною на грудях.

– Пощо прийшли в землю оріїв?! Смерті своєї шукали?! Ось вона, окрест вас!

– Помилуй нас, царю сколотів, – благально звів руки старий скіф. – Це уділ, виділений нашому родові Великим Бартатуа. З миром прийшли ми в цю землю – відпусти ж нас із миром. Візьми наші табуни, царю сколотів, лише не відбирай життя.

– Там, де вершини Колхідських гір підпирають небо, Бартатуа за­воював для вас нові землі. Мені не потрібні ваші життя. Забирайте­ся туди, просіть у свого царя нового уділу. А це – наша земля. З ді­да-прадіда. І ми боронитимемо її, допоки зможемо тримати мечі в руках. Зрозумів мене, скитаче?

– Так, о могутній. Помилуй нас і, присягаюсь божеством царського вогнища, я назавжди поведу свій рід стезею, протоптаною синами нашими, які пішли з сакасаями Бартатуа здобувати землю, обіцяну нам Папаєм.

– Знай, не бажаю я крові між скитом та орієм. Ідіть собі. І пе­рекажіть іншим родам, котрі залишилися по цей бік Данапри, нехай забираються геть із землі, залишеної нам у спадок нашими прадідами. До Меотиди, до Тавриди ступайте собі. Інакше бути великій війні між нами.

З гоноровим полиском очей зорили орійські витязі, як, витягнув­шись валкою, скіфи поспіхом відкочовували на південний схід. Коли ж остання кибитка розтанула на обрії, вої високо здійняли над голова­ми харалужні мечі.

– Сла-ва-а!!! – рознеслося вранішнім степом.

– Сла-ва-а! – і собі радісно закричав з усіма Сваргапіт.

Сонце усміхнулося, горде за своїх онуків. І засяяло яскравіше тим, хто сьогодні здобув щось більше, ніж проста перемога у січі.

***