4.8

8

Поганий той правитель, який

дбає лише про теперішній час,

але не думає про майбутнє;

який радить народу лише приємне,

залишаючи поза увагою корисне.

Андокид, «Промови», V ст. до н. е.

Прокинувся від доторку чиєїсь долоні. Сонно протер очі.

– Вставай, Сваргапіте, – турботливо мовила Любава. – Там уже пов­ну горницю набилося поважних старців.

Спросоння Сваргапіт не второпав, про що вона каже. Лише, коли зо­дягнув свіжу сорочку, неньчиними руками скроєну й вишиту, коли випив гладущик парного молока і ступив через сіни на другу половину терема, зміст материних слів прояснився.

У просторій світлиці Родовит радив раду з дванадцятьма старійши­нами. Розіслав за ними нарочитих мужів ще звечора, з тривогою спо­віщаючи про повернення Сваргапіта. Закликав вірних старійшин до се­бе, і ті не барилися, поприбували в Борій ще на зорі.

Щойно Сваргапіт переступив поріг горниці, Родовит вмовк на півслові. Старійшини теж помовкли й схрестили погляди на прибуль­цеві.

Князь витримав їхні чіпкі погляди, а й сам ошпарив грізнооччям, видивляючись, що в кого на умі.

– Бачу, брате, ти даремно часу не гаяв, – осміхнувся Родовитові. – Що ж, може, воно так і краще. Усіх зібрав?

– Більшість, – із притиском відрубав Родовит.

– Дажбог з вами, мудрі старійшини, – витязь поштиво вклонився старцям.

– Дайбоже… – врізнобій загули.

Не поступився Родовит старшому братові чільним місцем за думним столом, удав, нібито забув, а мо’, так звик до нього, що не волів тепер поступатись нікому.

Пройшовшись світлицею, Сваргапіт сів о другий кінець столу, нав­проти брата. Обличчя старійшин одразу ж повернулися в його бік.

– Пощо, зібравшись на раду, мене не покликали? – примружив око.

– Без тебе, брате, ради не починали. Чекалисьмо, між собою гуторячи.

– Он як, – повів бровою витязь. – Бачу, речницю маєте до мене, мудрі старійшини, коли поспішили зібратися у волос-даровому теремі одразу ж по моєму приїзді?

– Атож, – захитали головами старці. – Хочемо запитати тебе, сину Орогаста, якими чужинами ти тинявся весь цей час, і з якою мислю прибув нині в Борій?

– А хіба ви не знаєте? – блиснув грізнооччям на старійшин. – Ходив із дружиною кров власну проливати за царя скитського Бартатуа, аби мир запанував на землі орійській. Кров’ю куплений мир!

Засопіли старійшини. Правду рубав їм витязь, і правда та вічі колола.

– Царська чемерва подалася зі степу і не вернеться, – зрештою, здобувся на слово найшанованіший із старійшин. – Що ж нині намислив чинити, сину Орогаста?

– Чи не занадто безпечний єси, старійшино? Повір мені, воїну, вистачить ще скитських акінаків і на нас, і на дітей наших. А то­му, слідуючи батьковому заповіту, я прискакав сюди, щоби й далі зміцнювати могуть племені орійського, гуртувати всі роди в єдиний п’ястук, збирати воя до воя, аби готовими бути, коли скити надумають вер­татися, зустріти їх у всеозброєнні й відстояти волю нашу й край від нападників.

– Ладно гуториш ти, сину Орогаста, та тільки пуста балачка твоя. Не про землю батьків непокоїшся ти, а лишень про власну славу, мо­гуть і непомірну владу. Забуваєш, що за поконом вишня влада нале­жить не волос-дару, а вічу.

– От нехай віче і судить мене.

– Віче – то ми, – підніс вгору вказівний палець старійшина. – Люд ніколи не піде супроти своїх старійшин. Чи тямиш се?

Сваргапіт змовчав.

– А коли тямиш, от тобі наша речниця: не волимо тебе волос-да­ром у нашій україні. Занадто багато гордині в тобі й гарячої крові. У батька придався. А що доброго вчинив батько твій? Так, справно боронив порубіжжя від супостатів. Але се мав за обов’язок, повин­ність, накладену на нього вічем. А ще намислив ламати тисячоліт­ній уклад життя нашого. Переступивши покон, завів вольницю в гра­ді. Скільки молодих повносилих оратаїв, ослухавшись волі своїх старійшин, голили голови й утікали з родів. А що на те волос-дар Орогаст? Не карав за непослух поконопереступників, не відправляв назад у родові весі, давав прихисток усім у граді й порубіжних засічах. До легкого життя привчав. Ще б пак, мечем орудувати лег­ше, ніж ралом. Найліпші, найплодовитіші колоски з родових снопів виривав твій вітець. А про те й не думав, що чахнуть без свіжої крові роди, маліють. Не думав, що потураючи ізгоям[1], при корені під­рубує лад, який панував в Оратанії сотні років. Ті ж голомозі бовду­ри, які насмілювались ослухуватись волі старійшин, з благословення вітця твого гасали збройними ватагами степом, дражнили скитів, аж поки ті не ополчилися супроти оріїв. Там, де мав бути мир, ли­лася кров. І се все з вини волос-дара Орогаста, од непомірної гор­дині його...

Старійшина перевів подих, покосився за підтримкою на сусідів.

– Се чільна, та далеко не єдина провина його, – устряв у розмову інший старець. – Доста того, що Орогаст, а за ним і ти оточили себе свавільними дружинниками із наших оратаїв. А то ж іще ходили до нас таки за полюдним, не вдовольнившися тою часткою, яку з правіку вділяли ратайські роди на порубіжні засічі.