4.7

7

Піддавати сумніву існування цього народу

[гіпербореїв] ненауково: численні джерела

свідчать, що вони трималися покону над-

силати зажинкове збіжжя на Делос (на

пожертву) Апполону, якого особливо

вшановують. [У гіпербореїв] найшанованіші

діви приносили ці дари у Святилище Народів

низку років. Аж поки не запанував інший

покон – з тієї причини, що скривджено їхню

довірливість – залишати свої приношення

біля кордонів сусідніх народів. Аби ті пере-

дали їх своїм сусідам і так аж до Делоса.

Звештою, і цей покон вийшов з ужитку.

Гай Пліній Старший, «Природнича

історія», Кн. IV, 91; 77-р.

На кручах понад Дніпром та Россю серед квіткового розмаю орії розкладали пасіки з хатинками-дуплянками для бджолиних роїв. Бджоли ж принаджували галасливих та вертких щурок. Орії вірили, що в тих малих пташках, препишно вбраних у яскраві жовто-блакитні пір’яні каптани, прилинають душі пращурів. «Щур-щур! Щур-щур!» – тріскотіли невгамовні щурки. А там і ластівки надлітали та по сусідству ладнали собі цілі селища у берегових крутопадях. Закручувалися у леті вихорами, аж дух перехоплювало. А що вже вицьвірінькували – аж серця розпогоджувалися й очі лагідніли.

Орії кланялися небесному птаству, неначе волхвам сивочолим. Просили віднести у Нав’є вісточку померлим родовичам. Гостили їх борщиком, молоком та медом. Мисочки з пожертвами клали у видовби-дуплища високих жертовних стовпів, вкопаних тут-і-там то при стежці, то край пасіки чи випасу, то на межі між обробленими полями. Спільні родові капища селищани укривали від сторонніх очей у гущавині гаїв. А от окремі жертовні стовпи-капи й розкорінені на три стовбури каплиці, навпаки, встановлювали на видних місцях – роздоріжжях та перехрестях, межах і узліссях, при струмках та криничках.

Ситі й пустотливі духи потічків, полів і гаїв жили-ночували у затишних капах, де й досита живилися пожертвами тутешніх хліборобів. І од того сам Дід-Лад полюбляв прогулюватися тут між селами і полями, голублячи насіння боже й опікаючи лад в україні пращурів. І од того таки щирі душі орачів повсякдень співали суголосо із повнозвуччям зримих і незримих сил довколишньої матері-природи. Прислухалися до неї, не вухами – серцями трепетними. І, наслухавшись отих сумовитих шерехів та величальних витьохкувань, довгими вечорами витворювали власні співи. Того ж і днини не минало, як повноголосо злинали і линули Оратанією пісні її роботящих і співучих дітей: 

Ой, за гайком зелененьким

Брала дівча льон дрібненький;

Брала вона, вибирала

Та до личенька рівняла:

Личко моє білесеньке,

Кому будеш вірнесеньке:

Чи скитові, чемерóві,

Чи з орачів парубкові?..

***

Ось він – Борій – серце споконвічної Оратанії…

Сваргапіт пустив коня кроком. З розчуленим затаєним щемом у серці роззирався на закутки, на тини, на оселі у зелених віночках, такі знайомі з дитинства. Та ж тут він ще голопуцьком гасав із хлоп’ятами, лазив скрізь допитливою ласицею, не одну сорочину пообдирав, бавився, бивсь накулачки, запарпував із друзяками дитячі скарби у тінистих кутках під старими пряслами. Тут минуло дитинство його золоте. Кожен стовпець під глечик, кожна старезна розтріскана капа пообіч хвіртки, що захищала від незримих напастей прохід на обійстя, тут були йому до щему знайомі й рідні. Солом’яноволосі хатки любесенько всміхалися йому. Знайомі з дитинства обличчя привітно кивали йому. Кожен листочок, здавалося, вплітав свій привітний шерех у гомін-шум, яким вітали його ті крислаті дерева, котрі облазив із друзяками геть усі, коли малим бешкетником віявся у пошуках пригод обійстями й городами.

Гай-гай, заврунюються новими деревцями старі родові обійстя Борія. Дякуючи старим бабам-відуницям заврунюються.

У заплавних долинах, або й подекуди серед орних полів Оратанії траплялися вряди-годи святі місцини призабутих тризн за пращурами, де з-під ноги раз-у-раз виколуповалось химерне розписне череп’я із берегинями, турами-волосами, сонцеворотами й водоплинами, полями зораними під опікою зміїв-воротарів і громових вовків-пастухів небесних корів, знаками народження, переродження і безсмертного коловороту життя… Із таких то святих урочищ побутування душ пращурів старі баби-відуниці, бувало, приносили якісь молоді деревця. Висаджували ті пагони по обійстях, аби давні пращури лишалися з родом і живили його своїми невмирущими соками. Із пагонів виростали дички з дрібненькими червонястими яблучками, грушечками, вишеньками. Соки пращурів дарували нове життя, бо від згодованих худібці й молодицям дичок рід щовесни рясно примножувався новим буянням життя. І пращури тішилися з того. І дички буйно заквітчувалися тоді дрібноцвітом, так, наче хмари небесні спускалися на обійстя. І пахтіли так солодко, неначе у вираї серед богів. І роїлися серед рожево-білого дрібноцвіту рої бджіл. А спостережливі відуниці на те вдоволено головами кивали й доньок привчали доглядати за деревами з урочищ праматерів. Та свідчили: де бджоли рясно роїлися, а діти-внуки гойно родилися, там лише за одне-два покоління сади і собі наливалися щораз щедрішими врожаями. І родили вже не кислиці, а дедалі червонястіші й соковитіші наливи.