4.5

5

Загалом же всі вони звуться

сколотами за іменем їхнього царя;

а скіфами прозвали їх елліни.

Геродот, «Скіфський логос»;

IV, 6, 2; 450-ті рр. до н. е.

Наступного дня під вечір лодія випливла на неозору широчінь Дніпра. Води його пінились хвилями, неначе море. А течія напирала на лодію випнутими грудьми, зманюючи вниз, до порогів, і ген далі до синього моря. Однак, поплювавши на долоні, витязі повели судно су­проти течії, вверх по річці.

Чи довго пливли, чи ні, аж зустріли орійських порубіжників. Кількадесят чоловік їх несподівано вигулькнули на кручі урвистого право­го берега. Засвистіли, привертаючи увагу.

– Хто то? Чи не скити, бува? – стривожився Громоклій.

Та гострий зір Сваргапіта вирізнив на поголених голо­вах чуприни, що спадали аж на плечі.

– То орії! – радісно скрикнув. – Свої!

Ту ж хвилину лодія завернула до берега. Вершники, спішившись, посипалися з кручі донизу.

– А хто будете? – загукав один з них.

Сваргапіт здригнувся. Він упізнав голос, а відтак і самого молодця. Не стримавшись, скочив у воду й поплив. А, вибравшись на сухе, ки­нувся до ватага порубіжників.

– Ладимире!

– Ба-а, – округлив очі порубіжник і собі погнав навперейми.

Обнялися преміцно, аж повалились на землю та покотилися в очерети, гамселячи один одного й радісно галасуючи. Попідбігали порубіжники. Майже всіх їх Сваргапіт добре знав: сіклися пліч-о-пліч і з урартами, і з ассирійцями, і з кімерами. Братами звав, куснем хліба ділився. Вони не забули цього.

Порубіжники підхопили князя на руки і почали підкидати до неба, гукаючи:

– Похідний князь повернувся!

– Слава Сваргапітові!

– Сла-ва-а!

Разом із оріями кричали гелони. У братньому колі враз забулася різниця на племена. Укупі з Сваргапітом вони вистраждали той віко­пам’ятний похід і завдяки йому повернулися живими, не переможеними, а переможцями. За нього, не задумуючись, віддали б життя і орій, і гелон – усі, кому князь нагадав: вони є не відособленими сусідами, а братами, тому мусять стояти один за одного до останнього подиху, бо в єдності суть нездоланні.

Витягнули лодію на сухе й залишили під кручею. Порубіжники передали заводних коней Громоклію і його воям. Кому не вистачило, сідали по двоє в сідло. Ладимир пересперечав гелонського воєводу й наполіг таки не відпустити давніх со­ратників у зворотну путь, поки не відгуляють, як годиться, у ско­лотів, за те, що вернули їм князя. Так усією ватагою й поскакали у степ.

– А куди правимося? – поспитав Сваргапіт побратима, коли вгамувалися перші пристрасті.

– На Тясмин. Там невдовзі по поверненню з походу заклали новий град. Сколотовим нарекли.

– А чому не в Борій? – здивувався князь.

Ладимир мимохіть набурмосився. Глипнув на побратима і стримав відпо­відь, закашлявшись.

– Чому, питаю? – наполіг Сваргапіт, хапаючи побратимового коня за вузду.

Зустрілись поглядами.

– Нема мені місця в Борії, – глухо зізнався порубіжник. – Чужий я там... Дерзновенну речницю кинув у вічі братцеві твоєму, волос-да­рові Родовиту. Він і вказав мені та тим, хто підтримав мене, перс­том на ворота... Не ті тепер порядки в Борії. А-а, сам побачиш.

Ладимир огрів коня батогом. Сваргапіт теж наддав п’ятами огиру. На обрії засиніла смужка лісу. А перед лісом на пагорбі спиналася з землі твердь.

Град порубіжники вибудували чималенький, такий, що викликав за­хоплення й повагу не лише друзів, а й недругів. Сваргапіт стримав коня перед зовнішнім ровом. Широченний – не перескочиш конем, не перекинеш місток. Зі зримим вдоволенням спостеріг: дно глибоке, ліктів на чотири, і всіяне гострим пакіллям. Тут і пішим не розбіжишся.

Глибокий яр, врізуючись між пагорбами до самої річки, слугував одним кінцем рову. Інший кінець губився в лісі, поступово перехо­дячи в густо порослу чагарями непрохідну лощину.

За зовнішнім ровом височів вал. Уздовж його гребеня порубіжники не полінувалися набити товстих дубових колод, затесаних при кінці, а через кожних тридесять кроків зрубати вежиці. У кожній з них під час лихоліття збиралися три-п’ять лучників. Вони скошували сотні нападників, поки ті здолали б рів і почали дертися на вал.

– А що, Сваргапіте, славне забороло ми згородили? Туди воронню не залетіти, де орли ширяють! І чемерві туди не втрапити, де орії вали насипають та заборола ладнають!

Загін скупчився і, минаючи рів, рушив вузьким настилом до воріт невеликого острогу. Тісне укріплення боронило прохід в передграддя. У його архітектурі Сваргапіт помітив схожість з укріпленнями воріт ассирійських фортець.

– Ти зметикував? – усміхаючись вдоволено, покосився на побратима.

– Усією громадою мізкували, як зробити прохід неприступнішим. От і згадали Ассирію.