4.4

4

Найславнішими з них (народів Великої

Скіфії) він (Ефор) називає народи

савроматів, гелонів і також агатірсів.

Псевдо-Скімн, «Періегеса»; 90 р. до н. е.

За сніданком зібралися в тісному сімейному колі. Будимир з Дариною їли мало, більше слухали сумовиту оповідь Сваргапіта. А він не вмовкав, хоч і вважав себе неговірким. Давно прагнув вилити ду­шу перед кимось рідним, близьким, і цим хоч трохи зцілити біль у серці. Слухаючи оповідача, сестра тихо плакала. Будимир мовчав і лише зрідка хитав головою.

– ...А вже Громоклій допровадив мене в Гелон, – закінчив, урешті-решт, Сваргапіт і покосився на співрозмовників: чи зрозуміли його, чи зуміли перейнятися його болем?

Якийсь час сиділи всі в журливому занімуванні.

– А ми шукали тебе тоді, – важко зітхнув перегодя Будимир. – Я шукав, а особливо Ладимир.

– Побратим? Як він? – пожвавився Сваргапіт.

– Місця собі не знаходив. Тисяча його прочесала за седмицю ледве не всенький степ. Хотів продовжувати пошуки ще, та ми громадою від­говорили. Рушили далі. У пониззі Танаї ратились із савроматськими татями. Посікли їх ущент. І погнали коней до Бористену. Там розді­лилися. Савран повів божичів і данастрів на захід. Гелонів я-м завернув на північ. Сам вирушив на чолі твоєї дружини в Поросся. Адже воєводу твого Мандрокла важко поранили в січі з савроматами. Заледве не вмер дорогою. А Ладимира туга гризла. Плентався самотою позаду валки. Де було настановляти його привідцею.

– І, як там, вдома? – нетерпелився Сваргапіт. – Як тато, мати?

Будимир стис вуста. Покосився на жінку, шукаючи підтримки.

– Ні я, ні неня не вірили, що ти загинув. Я згодом змирилася, неня ж, певно, вигляда тебе і понині. Рекла-м не раз мені: серцем чую, живий він, доню, живий – а не вільний.

– А батько? – допитувався в сестри Сваргапіт.

– Батько?.. – тихо перепитала.

І ще тихіше додала:

– Нема батька. Наклав головою, ратячись із поганими.

– Як то? – не повірив Сваргапіт. – Того не може бути! Чому?

Важка долоня гелона лягла на плече молодця.

– Кріпися, друже. Мусиш пережити й цю втрату.

Голова князя опустилася на руки. Пальці судомно стиснули густе волосся.

– Хто-о? – прохрипів, заледве тамуючи біль.

– Гети насунули незчисленною раттю. Волос-дар Орогаст із малою дружиною спішно помчав на підмогу данастрам. Не відступив у лютій січі. Життям заплатив за перемогу.

– Він завжди був таким. Безстрашним, твердим у слові й починанні. Справжнім героєм, як прадіди-гіперборії, гідним довічної пам’яті.

– Дружинники його, усі вірні, як і заповідав, понесли волос-дара в степ, на порубіжжя. Там, понад Тясмином, зрубано йому простору оселю-домовину, а над нею насипано височезну могилу. Там на десятки поприщ удалечінь видніє степ, земля, за яку боровся й у якій спочив по стількох роках боротьби.

– Мушу негайно скакати, Будимире. Обняти матір, уклонитися праху батька. Стомилося серце за рідною стороною. Гризуся: чи гаразд порядкує в ній Родовит, брат мій молодший.

– Не розмисливши, речеш, содруже. У поспіху мало користі. Поглянь за вікно – небо затягло аж до краю. По проводах Овсяни[1] гоже поліття поступилося місцем осінній негоді. Тепер не до мандрів. Ось-о затяжні зливи перетворять зручні шляхи на непрохідні багна, а броди – на нездоланні водотоки. Найкоротша дорога може затягнути­ся до зими. А на Рось – шлях неблизький.

– Що ж, порадиш сидіти тут до перших морозів?

– Авжеж.

– Не всиджу я, Будимире. Стільки літ не був удома, стільки доріг пройшов. І тепер спинитися перед самим порогом через якусь не­году? Ні. Потерпаю при думці: поки відсиджуватимусь у тебе, під стіни Борія приступлять заздрісні вороги. Знаю, там Родовит, але чи зуміє він упоратися з напастю, чи не змалодушить у час ли­холіття?.. Я поскачу, Будимире. Там моя дідизна. А батько запові­дав пильнувати свою дідизну паче власного життя.

Підвівся з лави Сваргапіт. Ходив узад-вперед горницею. У речницю вплітав інтонацію непохитної рішучості.

– Не мені стримувати тебе, брате, – зітхнула Дарина. – У тобі батькова твердість. Її не пересилиш. Одне скажу лише: сам поска­чеш. Без сина. Богданка не пущу з тобою. Мордувати небожа далекою дорогою не дозволю. Там долами нишпорять Вогневиця, Пропас­ниця, Лідниця[2] й інші Моранині дочки в пошуках нерозважливих ман­дрівників, аби напасти й виссати їхні життєві соки. Сам може й убережешся, а от младомладе чадо не вбережеш від хвороби. І не смій перечити мені, брате. Син твій залишиться тут, у Гелоні. Не чужий він нам, доглянемо, як рідне дитя. А там, як підросте, а ти знайдеш собі пару – прискачеш та забереш.

– А щоб негода не затримала тебе десь дорогою, рушиш на Рось не кіньми, а лодією. Дам тобі найміцніших воїв у веслярі. Так буде і хутчіше, і безпечніше, – додав Будимир.

На тому й зійшлися.