4.3

3

Будини – народ численний, усі вони доволі

руді й світлоокі. В їхньому краї вибудуване

дерев’яне місто. Назва цього міста – Гелон.

Протяжність його стіни з кожного боку – 30

стадіїв; вона висока й цілком із дерева. І

будинки в них дерев’яні, і храми. Там є храми

богів Еллади, прикрашені за еллінським звичаєм

дерев’яними статуями, вівтарями й наосами.

Геродот, «Скіфський логос»; 450-ті рр. до н. е.

Бусів височів на широкому урвистому плато, обмеженому долина­ми Ворскли й Груні. Потужні вали й монолітні дубові прясла горо­дища орсколотів збігалися зі стрімким, порізаним глибокими яругами, краєм плато понад тихоплинною Грунню. Драглистими жолобами яруг жебоніли потічки, створюючи додатковий захист обабіч поселення.

Але не величаві зруби-заборола столиці ворсклинських оріїв вра­зили Сваргапіта. Приємно здивувало й потішило інше.

Навпроти орійського Бусова на протилежному кінці плато, що більш ніж півсот­метровим урвищем обривалося до широкоплесої Ворскли, тішив око свіжозатесаними зрубами ще грізніший град. Було то не просто горо­дище, закладене в зручному для оселенців місці, де і до річки по воду спуститися – лічені метри, і заплавний випас для худібки – під боком, і ятері... Е-ні, була то справжнісінька фортеця, зрубана на найнеприступнішому місці вододільного плато. Фортеця, півколом втиснута між трьома найвищими, найкрутішими береговими мисами, котрі ген далеко внизу підніжжями впиралися у води глибокої й повноводної річки.

Ба, і саме плато поміж градами-сусідами охоче обсідав люд. Тут і там видніли хаотично розкидані напівземлянки, окремі, оточені тинами валькові хати із прибудовами, а ще – безліч повстяних кибиток на колесах і куренів. Попідтинню шкреблися кури, мекали кози. Обабіч обійсть і грядок ворини окреслювали просторі, зриті копитами загони для коней, овець, корів. А он про­сто неба стриміли глинобитні печі, домниці для виплавки криці, бронзоливарні горни. Під дощатими навісами рівненькими рядочками в’ялилися півтораметрові осетри, у стіжках громадились гори запашного сіна. Оддалік долинав сморід чанів кожум’яків, а на рамах пишалися куписька вичинених, готових до вжитку шкір. І таке ремісничо-хазяйське нуртування поволеньки підминало під себе колись ролейне плато.

І скрізь, куди не кинь оком, од городища до городища снували у якійсь, на перший погляд, хаотичній веремії веселі й заклопотані му­жі: дебелі, нагі до пояса, проте всі при мечах, мічені плетивом рубців, одразу видно, не з родових ізгоїв переселяни – воїни. Та й жіноцтва, і геть дрібоньких діточок в’юнилося між хатинками, напівземлянка­ми й кибитками – не порахувати.

– Ба, – чудувався побаченому Сваргапіт.

А Громоклій, сонячно усміхаючись, охоче вдавався до пояснення:

– Будимирова рать обживається на новій займанщині. Ще коли верта­лися з походу й зупинилися на день у Бусові, сподобав наш цар довколишній обшир і кручі, вельми сподобав. От я й нарадив: лишайся, Будимире, став обіч нашого Бусова град для своїх гелонів, та житимемо вку­пі, як пройшли крізь многії бойовища вкупі, краями-дорогами Азії поневіряючись. Що ж він на те: зітхнув, покивав. Не зелений отрок – а серце, бач, рвалося до рідного порогу. Не послухав мене, повів дружину наступного дня на Сулу вклони­тися вітцю-ненці, могилам вождів-прадідів. І дарма не послухав. Прожив кілька днів у батьковому теремі – і протверезів од хмільної радості зустрічі, і збагнув: не всидіти в одному граді двом володарям. До волі звик, а тут старий цар Самбат усе в залізному п’ястуці тримає. Тим часом і гридні царські на нових находників зароптали, чорних заздрощів їх славі і здобичі сповнились. Та й сам Самбат, гадаю, відчув, як стіл захитався під ним. Бо зчужіла, некерована рать, яка заполонила град, може ж не сьогодні-завтра сп’яна на цар­ський щит його сина підняти... Не чекав сина Самбат. Не вельми й зрадів, коли перед стольним городищем негадано об’явився пер­вісток, а за ним постала злютованіша й численніша дружина, аніж та, яку мав за власною спиною. Та й Будимир – не хлопчик. Відчув, що чужий він і його витязі в батьковому теремі, батьковому граді, батьковій вот­чині. От тоді, либонь, і пригадав раду давнього бойового соратника – воєводи орсколотів Громоклія. А що ми втікичі, без волос-дара, простими громадами за вічовим укладом живемо, звозячи подимне[1] Самбатовим тиунам[2], як наїжджають, то й випросив Будимир у батька Поворскля для себе в уділ. Маємо тепер свого царя. Про ліпшого і не мріяли, адже не різнить гелона й орія, радить і судить чесно, справедливо. Чи бач, яку твердь зрубав для себе й дружини? Гелоном[3] нарік, гейби на всі-усюди розголосив отим, що сіда тут сам, і рід, і нарід його до скону віків. Одне слово: володар, можності й розмислу державного мужа йому не позичати. А ще ж збирається перегодя городити нові тверді вздовж порубіжжя, і, подумати лише, валом мріє з’єднати Бусів і Гелон свій в єдине городище. І пристань для лодій закласти вище над твердею, де берег до Орскли похило спускається. Цар...

– Де ж він сам, Громоклію, – не витерпівши просторікувань воєво­ди, поспитав Сваргапіт.

Нетерпляче крутився в сідлі. А очі так і сяяли проме­нистим вогнем.

– До нього ж і завертаємо, – поважно запевнив бородань. – Он і ворота.

Гелон зустрів Сваргапіта буденним гамором. Крізь широко прочине­ні ворота сновигали гурти поселянського, ремісничого, а найпаче во­яцького люду. Шум та галас, від якого князь уже, було, відвик, на хвилину оглушив його.