4.2

2

…Гелони … – землероби, вони

харчуються хлібом і розводять сади…

Весь їхній край густо поріс

різноманітними пралісами.

Геродот, «Скіфський логос»;

450-ті рр. до н. е.

Наступного дня засвіт сонця Сваргапіт залишив гостинний осідок. Поспішав, не лякаючись далечіні. Порівняно з тим, що пройшов, до Сули, здавалось, доскаче за кілька днів. Рідною орійською землею кінь біг аж якось наче жвавіше. А Сваргапіт не переставав милуватися краєвидами, які відкривалися його очам.

Розлогі горбисті пасма виглядали здалеку, немов розбурхане море. Просторі буйнотравні долини вольготно розпластовувалися поміж ними. Річки, великі й зовсім малі, вижолоблювали собі сточища тими замаяними долинами. Одні простували в бік Дінця-Младани, інші завертали до Ворскли, бо прагнули вплестися свіжосилими струменями у величну Пра-Дану – бабусю й матінку усіх річок і річечок Оратанії.

Що ближче невеличкий загін наближався до Ворскли, то крутішали пагорби, перетворюючись майже на гори. Їхню неприступність пильнували густі сизі бори. Високі лапаті сосни зеленою стіною заступали шлях подорожнім. І годі було сподіватися їх обминути. Лісові масиви тягнулися вододілом на чимало десятків поприщ. У цих темних пралісах людина нишкла, схиляючись перед величчю й могуттю природи. Відчувала-бо себе у них приходьком, а не володарем. Тут панувала природа та її слуги: лісовики, мавки, безплотний Блуд.

Мужі, які супроводжували Сваргапіта, не радили заглиблюватись у дрімучі будинські бори. Вони непохитно трималися прадавнього торгового путівця, ні на крок не звертаючи вбік від русла Уди. Коли ж дійшли до витоку, торованою стезею перебралися у верхів’я річки Мерли. Тут зібралися довкола Сваргапіта на раду.

– Княже, звідсіля пролягає два шляхи. На Сулу до гелонського царя Самбата тра правити кіньми туди-он – на північний захід. Коли ж волиш завернути до царевича Будимира, слід рушати вниз за течією Мерли. Так вийдемо до Орскли неподалік чільного городища орсколотів Бусова. Куди волиш?

– Чекай-чекай, – округлив очі Сваргапіт. – Хіба ж царевич Будимир не у батьковому городищі? Не в Посуллі?

– Зрілим мужем є. Володарем. Таки ж йому не під татковим крилом віку доживати. Ні, княже, Будимир, відколи повернувся з великою славою й здобиччю із походу, випросив у царя-батька для себе в уділ малозаселену займанщину орсколотів. Там і осів з дружиною. Закладає в Поворсклі, на далеких підступах до Сули, порубіжні тверді-городища. А й собі, подейкують, осібний град городить обіч Бусова орсколотського. Там і віднайдеш його, коли не любо тобі аж у Посулля коня томити.

– Гаразд. Правитимусь до Будимира, – зраділо зголосився Сваргапіт.

Розправився в сідлі, кремезний, грізний, немов богатир із легенд.

– Спаси-Біг вас, мужі. Повертайтеся до рідного осідку. До Орскли я тепер сам доберуся. Не заблукаю в Будинії, коли півсвіту прой­шов, з дороги не збився. А старійшині вашому передайте доземний уклін від мене.

– Прощавай, княже, – вклонилися Сваргапітові поселяни.

***

Поворскля обжите орійським людом не так і давно. Без крові та збройної боротьби замешкане. Сідали ж бо у незайманщині. Адже гелони, як ще перебували в Кімерському союзі, самі сюди ступалися хвилями. І не бешкетували. Знекровленими відступали степові пастухи гелони у Поворскля й Посулля під натиском скіфських племен. Забредали із худобою під час сезонних перекочівель дедалі вглиб лісостепової Будинії. А від тих перекочівель-навал тутешні лісовики будини відступали-відтіснялися далі й далі на пів­ніч, де бори непрохідніші, ріки повноводніші, болотища-нетрища, куди живій душі ліпше й не потикатися. Знелюднів край. Ото тільки кургани-могили полеглих гелонських воєвод і богатирів уздовж Сули та Псла щокожного поліття розросталися. Та ба, так тривало недовго. Пронеслися сакасаї Бартатуа всезмітаючим смерчем Причор­номор’ям – і потягнулися в малолюдну Будинію окремі роди хліборобів-оріїв із попалених Потясминських городищ та селищ. А незабаром слідом за ними насунули обживати нову займанщину гелони, остаточно розгромлені й ви­тіснені сакасаями з квітучого Приазов’я. Не всі, щоправда. Східне угруповання племен, очолене Вогневієм, подалося шукати кращої долі на південь – аж у долини Вірменського нагір’я, де й застав їх Сваргапіт, коли повер­тався із воями з Ассирії.

Лише західне угруповання племен, знекровлене, але не скорене, цар Самбат повів уздовж Дніпра на північ, у Лісостеп. Тут невдовзі на місці осінніх стійбищ виросли обнесені цариною зимівники й справжні городища, де вистачало місця і оселенцям, і їхнім численним чередам та отарам. А що вміли гелони не лише волів і овець пасти й сіно викошувати, а й за ралом ходити, пшеницю й жито леліяти, то обростали їхні поселення і просторими випасами, і сінокосами, і ролейними нивами.

Гай-гай, з плином століть звітріє пам’ять людська про хоробрих гелонів. Заросте тирсою величний стольний Гелон-град. Але самі гелони не зникнуть. Одне крило племені за пралісовим заборолом довіку вкоріниться понад Сулою і Десною, і далекі нащадки його – сівери – ще довго сперечатимуться із правобережними сусідами за старшинство серед родів Русі. Інше ж крило рудобородих велетів із кибитками й скотом під натиском сарматів помандрує з прабатьківщини ген далеко на північну незайманщину. Де передасть пращурам-скандам свої кров і стать, імена й міти. Тим, хто і через тисячу років власним дітям співатиме про далеку теплу прабатьківщину Оюм і про її мітичних насельників-велетів.