4.1. Частина ІV. Оратанія

Частина ІV

ОРАТАНІЯ

Гелони обробляють землю,

і споживають збіжжя, і є в них сади...

Геродот

...Виймали мечі й виходили проти ворогів, і відкидали

їх од своїх теренів батьки од роду Орового, славного й

сильного, який і Сирію воював, і Єгипет.

…І мету зараз маємо іншу, аби степ скитський був за

нами, і всі скитальці в ньому щезли. І тільки наші

коро­ви там ходитимуть, і наші родовичі житимуть.

Велесова книга

...На території Середнього Подніпров’я [у скіфську

добу] існувало досить могутнє об’єднання земле­робських

племен, економічний і військовий потенціал яких
давав змогу протистояти загрозі зі Степу.

Давня історія України / ІА НАНУ. Кн. 2 (1995)

1

…Землю на схід за Бористеном

населяють скіфи, а північніше

над ними проживають землероби.

Ще далі на північ від них розпростерта

на значну віддаль пустка (так зв.

Залісся – авт.), за яким живе … плем’я

людожерів…

Псевдо-Скімн, «Періегеса»; 90 р. до н. е.

Вороття назад не було. Зі смертю Арслани життя не припинилося. Як і раніше, щебетали пташки, гуділи комахи, форкав кінь. Богданко, мовби нічого не сталося, прицмокував, жуючи лісову малину. Зорячи на нього, Сваргапіт трохи відтанув серцем. Після втрати коханої витязь відчував, що син став йому ще дорожчий. В окремих його рисах угадувалась Арслана. Богданко не давав забути пережите, адже був сином не лише його, а й її.

Арслана... Віра в те, що зустрінуться та порозуміються, тримала орія в чужкраї. Тепер той невидимий зв’язок обірвався, і туга за Оратанією вкотре розлилася в душі витязя глухим болем. Сидячи у безкрайому й темному сосновому борі, Сваргапіт відчув себе самотнім, як перст. Один у чужому лісі на чужій землі. Здавалося, у цьому світі не залишилося більше добрих людей. Зате скрізь, куди не потикнися, упоперек дороги ставатимуть вороги: амазонки, скіфи, лісові андрофаги...

Зненацька з глибин пам’яті виринув лик жінки. Статечної, з жужмом лагідних зморщечок довкола очей зажурених. Зрадливо тенькнуло серце. І забилось стрімкіше, поривчастіше. Очі ті найрідніші проміняться м’яким сяйвом, губи щось беззвучно ше­почуть…

– Мамо! – зірвався з вуст тихий окрик.

“Матуся. Вона чекає мене. Щодень, певно, виходить на заборола Борія. Виглядає. Інші могли похоронити, вона – ні. О, боги, скільки ж часу я не бачив тебе, рідненька? Два, три роки? Мамо, не трать надії. Я вже йду, вертаю до тебе. І не сам, а й онука веду. Втіху й розраду твоєї сивини. Матінко… Мамо...”.

Згадав – і немов живої води напився. Бо враз прочуняв із дрімотного забуття. Обійняв за шию, чолом до чола коника притулився, зашепотів гарячково: «Довези, побратимко моя вірная». Та й пустився верхи навпростець помежи гущавини. Не боявся заблукати в незнайомому похмурому борі. За відомими уродженцям лісів прикметами набрів на струмок. Той небавом вивів до річки Младани. Тут на хвилину спішився. Підняв голову до Хорса, який величаво крокував піднебессям. Помолився, про­хаючи в Неба заступництва й опіки.

Зміцнившись духом, ніжно поцілував сина й ударив п’я­тами коня. Тюхикав, високо піднявши голову й широко розправивши ра­мена. Похідним князем був наречений, а з роду – нащадком славетних гіперборіїв. Ні жодне з пе­режитих випробувань не могло зламати такого. І навіть старезний прадідо Ор повів бровою, подивувавшись моці сього мужа.

***

Три доби Сваргапіт простував уздовж берега Младани вглиб неозорих пралісів. На четвертий йому зустрілися орійські мужі.

Люди підкралися нечутно, мов безплотні духи.

Нагодувавши Богданка, молодець саме заходився полуднувати лісовими горішками, коли з-за кущів виступили три кремезняки з лопатоподібними бородами й товстими ловецькими ратищами. Їдло стало молодцеві впоперек горла. А ті не дали оговтатись. Хутко приступили, цілячи ратищами в груди. Передній басовито поспитав:

– Хто єси?

Довгу хвилину Сваргапіт кліпав отетеріло – не йняв віри ні очам, ні вухам. Бо це ж уперше відтоді, як потрапив у полон, бачив людей орійської крові, чув рідну говірку.

– Свій я, – врешті здобувся на слово. – Орій з-над Рось-ріки. А звуся Сваргапітом.