3.13

13

Невже тепер, коли ми в парі, ти маєш

намір мене покинути? Вирушаймо

обидвоє (…) або життя, або смерть

нехай буде нам спільною долею!

Історія Аполлонія, царя Тірського;

античний роман невідомого автора,

І-ІІ ст.

Минала третя декада серпня. Удень Хорс пік немилосердно, намагаючись виплеснути на землю в ці останні дні літа всю ту могуть, на яку був здатний. А от ночі помітно холоднішали.

І праліс, і плавні ще буяли, тішили око соковитою зеленню. А степ уже забарвився у сріблясто-бурі тони. “По літі” – звично рекли о сій порі старійшини орійських родів. Так, йшлося до поліття, і навіть Сваргапіт, який забився в глухомань заплавного пралісу, відчув це. Що ж, далека путь до батьківської хати вже не так лякала його.

Богданко помітно поважчав, виріс. Тепер дудлив удвічі більше жирного кобилячого молока, ніж перше. А попри те, в дві щоки уминав солодкі лісові ягоди, наваристі рибні юшки, кістковий мозок. Синьооким богатирем ріс син. І Сваргапітове серце не могло натішитися первістком.

За клопотами молодець не згадував минулого. Коли ж іноді надовше затримував погляд на личкові Богданка, пам’ять малювала інше обличчя, схоже, і таке ж дороге серцю. Сваргапіт сідав тоді біля сина, понуривши голову на руки. Тужив. Тихо оповідав малюку минуле, а сам немов заново переживав і хвилини зустрічі з войовничою сте­повою “мавкою”, і першу близькість, і розлад...

Стогін зривався з вуст, коли переконував себе, що вже ніколи в житті не зможе повернутися у той шал пристрасті, в ту казку, надто прекрасну, щоб зватись реальністю, у те шатро, де колись виглядав свою ладу Арслану. Мужем був, а то б і заплакати міг з розпуки. Ба ні, не сльозилися очі, не вміли робити сього. Зате ридма ридала душа. Серце поривалося до неї. Здається, махнув би на все рукою й повернувся в стійбище амазонок, притиснув до грудей Арслану, спрагло припав вустами до її солодких уст. Пішов би, навіть якби там на нього чигала смерть. І лише думка про сина тверезила охоп­лене тугою серце.

Звертав погляд на Богданка. І душевний біль відступав, вщухав на певний час. Бо десь углибині серця жила вперта думка: він ще обов’язково мусить зустріти Арслану.

Серце не обмануло.

Він зустрів її. Не де-небудь, а на просторій галявині обіч сво­єї землянки.

Амазонка виринула з-за чагарів неждано, мов та мавка. Зупинилася на краю поляни, розчахнутими очима зорячи на нього. А Сваргапіт і собі закляк. Незмигно задивився на кохану, мов на диво. Їхні погляди були промовисті­шими за слова. Кохання, яке обоє старанно викорчовували із сердець, спалахнуло нараз з іще більшою силою. Затуманило на хвилю свідомість.

– Чур на вас, лукаві Блудові діти. Не жартуйте зі мною так, – першим опам’ятався Сваргапіт, сотворив захисний знак і кілька разів старанно зажмурив очі.

Арслана не зникла. Стовбичила заклякло, змарніла, зблідла, а все ж вродлива, немов богиня. А в очах її бриніли дві сльозини.

– Арсланочко?!. Ти?.. – нітрохи не вірячи власним очам, хрипко перепитав Сваргапіт. І зірвався з місця назустріч коханій.

– Сваргапіте, – жалісно видихнула, судомно борячись сама зі собою.

Не зважав на ті вагання. Згріб у обіймах, як найдорожчий скарб. Цілував. Ні, упивався поцілунком, довгим, як вічність.

Дозволила собі бути слабкою в його обіймах. Відповідала із усією силою пристрасті на жагучий поцілунок мужа. Голова паморочилась. Серденько витьохкувало в розбурханих грудях. Звідкись знизу, з безодні опустошеного єства, накочувались-напливали хвилі млосної насолоди, яких не відчувала вже так давно. Хотілося піддатися цій спопеляючій пристрасті. О-ох, як хотілося.

Заплющила очі. Боялася: коли розплющить – знову перетвориться з жінки на мужененависницю. Не хотіла того. Прагла п’янкого запаморочення в його обіймах, ласк Сваргапітових, губ гарячих його, підкови лоскітливих вусів. Не могла побороти шал емоцій. Танула у вирі всепоглинаючої пристрасті, опускаючись із ним у шовковисту мураву. Й уже готова була забути, для чого власне приблудилася сюди. Аж раптом дитячий крик боляче хльоснув по нервах, торкнувшись струн материнства й водночас жагучої фанатичної нена­висті й страшної клятви про помсту, яка звила собі кубло в серці, з дитинства отруєному догмами нетерпимості й нещадності.

Поборовши саму себе, Арслана відсахнулася від Сваргапіта. Гадала, що зненавиділа, а бач, кохання весь цей час жило у її серці. І лише від одного вигляду коханого пробудилося і розквітло з новою силою.

Відсахнулася. Губи до крові кусала. Тремтіла тятивою напнутою, що от-от зірветься.

– Не підступай до мене, муже. У твоїх обіймах я слабка. А я не хочу бути слабкою. Не смію бути слабкою тепер, коли Ама допомогла віднайти тебе навіть у цих страшних нетрищах.

– Арслано! – в очах і оклику Сваргапіта промайнув такий біль, що амазонка здригнулася. – Арслано, лада моя. Ти ж прийшла, щоб назав­жди лишитися зі мною? І з сином? Ну скажи: це правда?

Войовниця судомно стискала й розтискала п’ястуки, прокусила нижню губу до крові. Клекіт і сапання рвалися із розхристаних грудей.