3.12

12

Спочатку (…) [Танаїс] мала назву

«Амазонська річка» саме тому,

що в її водах здійснювали омовіння

амазонки.

Псевдо-Плутарх, «Про назви річок і гір»;

ІІ-ІІІ ст.

Дні минали для Сваргапіта в шаленій скачці. Серце сту­гоніло в грудях, кров бухала в скронях, пекельним вогнем пашіли натерті стегна, смага розтріскала вуста, у вухах гулким колотилом дзвенів перестук копит. Молодець найперше дбав лише про одне: якнайдалі віддалитися від стійбища і хоч трохи заплутати сліди. Що вишлють погоню, аби спіймати й помститися за святотатство та кров родачок, сумніву не мав. Тому вимушено батожив конячок, хоч ті і так мчали, мов вихори.

Перший світанок утечі застав орія ген далеко від стійбища. Тепер його відді­ляв від переслідувачів нічний перехід. Не багато, а все ж...

Сваргапіт дозволив коням (а з ними і собі) трохи перепочити та підживитися. Нили руки, на яких цілісіньку ніч обережно тримав перед собою переметну суму з немовлям, уберігаючи його від різких поштовхів. Нили, аж пашіли, ноги, якими чіпко тримався в сідлі і правував вздовж сріблоплесого вказівника Молочного шляху.

Ранкове сонце бризнуло теплінню на личко малюкові. Він прокинувся й одразу голосисто закричав, простягаючи рученята до заклопотаного татуся й усміхненого лику Ярила-сонця над його головою.

– Голосистий ти ж мій, – Сваргапіт замилувався первістком. – Не думав, не гадав, що повертатимуся додому з сином. Ласкавими богами дан ти мені на радість і втіху. Так і наречу тебе, сину. Богами дан – Богдан.

Поцілував дитя й спохопився.

– Йой, ти ж, певно, голодний. Ось чекай лишень, не кричи, дам тобі молока. Ех, материнське ліпше, та що вдієш, згодиться й кобиляче. Здоровішим зростеш.

Вирвав шмат чистого полотна з подолу сорочки. Щедро мочив його в молоці. І тулив до губенят сина. Маля жадібно смоктало й вдоволено прицмокувало. Вочевидячки, кобиляче молоко прийшлося йому до смаку.

Сонце підбилося височенько, поки Богданко насмоктався й заснув.

Вибравшись на конячину, Сваргапіт роззирнувся.

“Куди правити? Де віднайти сховок, в якому міг би пересидіти лихоліття? І чи є взагалі в цьому степу-безбережжі хоч маленька криївка?”.

На довгі розмисли часу не мав.

– Оратанія там-о, на північному заході. Туди й поскачемо.

***

Хто знає, як важко просуватися вперед із немовлям на руках? Сваргапіт кілька разів на день змушений був зупинятись на перепочинок, щоб переповити та нагодувати синочка. Дяка богам, скачка швидко за­колисувала Богданка, і молодець мав змогу час від часу пускати кобил чвалом. За ці дні майже не спав, не їв. Не до того було. Звідки черпав сили – не відав. Підстьобували любов до сина й бажання вижити.

На п’ятий день петляння степом коні винесли орія до річки із берегами, густо порослими очеретами й верболозом. Річка зміїлась долами куди­сь на північ. Це був сякий-такий сховок. Сваргапіт без вагань вирішив просуватися вниз за течією. Сподівався: річка виведе до Меотиди, або до красуні Танаї, яка розмежовувала уділи скіфів та інших кочових племен.

“Мені б до Танаї добратися. За нею амазонки не дістануть”, – розмис­лив витязь, похапцем сідлаючи коней у подальшу путь.

Той, хто виріс на порубіжжі, умів заплутувати сліди. Сваргапіт пус­тив лжеслід на захід у болотисту низину, а сам руслом струмка по­вернувся до річки. Весь наступний день гнав кобил мілководдям уздовж берега. І лише опісля того маневру дозволив собі просуватися далі степом.

“Цією маленькою хитрістю погоні не спекаємось. Але один-два ден­них переходи виграємо”, – рік чи то собі, чи то маляті, яке посмоктувало молоко. І знову й знову безжалісно поганяв замордованих коней уперед.

***

Широчезне плесо Дону вигулькнуло несподівано. На одній із круч степ різко обірвався, і очам Сваргапіта відкрилася неозора водна гладінь.

Розпластавшись у розлогій долині, Дон котив хвилі без поспіху, з лінькуватою млявістю. Час від часу в прозорій річці скидувалася здоровенна, на лікоть або й два-три, риба. Темні спини велетенських рибин, схожі на гнилі цурпалки, майже випиналися з води, вигріваючись на сонці.

Не звертаючи уваги на цих велетів, яких і підняти-то в повітря несила, зверху над самою водою носилися чайки. Тужливо квилячи, вони виглядали собі здобич поменшу та посмачнішу.

Біля берега Дону дзвенів тріскучий гомін водоплавного птаства. Мало знайоме з людиною, воно почувалося тут повноправним господарем. У густих тростиново-комишевих заростях роїлося життя іще рясні­ше, ніж на тихих плесах. А ген далі, уздовж берегів, тягнулися густі праліси. У них за­любки могла сховатися-згубитися не те що одна людина, а ціла весь або й городище.

Привільно зітхнувши, Сваргапіт високо підніс синочка на руках.

– Дивись, Богданку. Се Таная-краса. Найперший рубіж землі орійської. До сеї-о межі, оповідав батько, простягалися володіння праді­дів наших – славних гіперборіїв. І понині, мислю, залишилися на берегах Танаї поселення люду мови орійської. Рік же Будимир якось: коли простувати від Меотиди вверх по Танаї, то дійдеш до її злиття з Младаною. А звідтам за кілька денних переходів вгору по Младані лежать перші осідки гелонів.